Після звільнення Троянова справи у 56-ї гвардійської танкової бригади пішли веселіше: наступ набирав темп. З ходу звільняли багато хутори і села. Одні з боєм, інші після зминання заслону, а то, бувало, і без пострілу. Деколи фашистські вояки так тікали, що кидали зброю і бойову техніку. Кожен день просування вперед, як загострювали увагу командири і політпрацівники, наближав нас до старої (1939 року) Державного кордону СРСР, а це багато про що говорило солдатського серця.
На дорожніх покажчиках або просто на стінах будинків великими літерами були написані надихаючі заклики: «Слава танкістам Рибалко!» і «Вперед, гвардійці!»
— Ти дивись! — дивувався корінний приморець, заряджаючий Степан Тюленєв, — не встигнемо ми звільнити населений пункт, а вже написано. І коли тільки встигає?
— Та не в тому справа, коли встигають, — вклинювався в розмову його друг, теж приморець, Валентин Скуев, — Ти краще осмысли, що і про кого написано. Про танкістів Рибалко. Розуміти треба. А на мою думку наш командувач з усіх командармов командарм, коли про нього так пишуть. Ну, а, скажімо, щодо слави танкістам — з цим я теж цілком згоден.
Розмова друзів перервав гучний голос лейтенанта Носиченко, який подав команду:
— Командирів танків і командирам взводів на рекогносцировку!
Олександр Захарович, як за його солідності, втім, не відповідної двадцятирічного віку, іменували Сашу Носиченко, в нашій бригаді воює з дня її приходу на фронт. Брав участь у багатьох боях, чудом уцілів, придбав величезний бойовий досвід, а тепер він — командир комбатского танка. Тому, коли треба передати по колоні команду, це часта доручається йому. Ось і зараз, стоячи на вежі, Носиченко склав рупором долоні, і для впевненості двічі дзвінко пробаритонил одне і те ж.
Звернений до нас схил перед селом Малі Коровинці виявився досить сильно укріпленим пунктом противника. А попереду була атака. З цієї причини комбат вивів нас на рекогносцировку місцевості. Лежачи на мокрому снігу і прикриваючись голими гілками кущів, уважно слухаємо:
— Ось справа, п’ятсот метрів, окреме дерево. Всім видно? Два танки в капонірах, — чітко дає цілевказання капітан Рабінович.
— Якщо йти в лоб, то ці два танки можуть наробити біди побільше, ніж перед Трояновом, — шепоче мені на вухо лежить поруч Кожанов.
— Лівіше, біля яру, — артилерійська батарея… — продовжує комбат.
— Чорт її притягнув на нашу голову, — продовжує коментувати старшина.
— До нас ближче, попереду окремих кущів — кулеметні точки.
— Ну, це насіння, — так само пошепки уточнює мій помічник.
У цей час з-за кущів несподівано дав довгу чергу кулемет, змусивши нас щільніше притиснутися до мокрого снігу.
— Помітив нас, чи що? — запитує Кожанов, повернувши голову до мене.
Відчувається, як набухає обмундирування і валянки. А ворожий кулеметник не вгамовується — строчить та строчить. На довершення всіх бід пішов дощ упереміш зі снігом.
— Та що він, зовсім очманів? Пора б перестати. Так до кісток промокнем, — спробував пожартувати Олексій Засипкін.
Нарешті кулемет затих. Але через десяток секунд рявкнули гармати, піднялася в ланцюг ворожа піхота, виповзли не помічені раніше бронетранспортери.
— Ось це вже справа погань, — промовив капітан Миколаїв.
— За мною, до танків, бігом марш! — скомандував комбат і, пригинаючись, побіг.
Перед рекогносцировкою ми залишили танки за густими заростями чагарнику, метрах в ста п’ятдесяти звідси. Тепер намагаємось бігти до машин крізь цей чагарник, а чіпляються за гілки мокрий одяг, дряпають обличчя, руки. Вже не звертаючи ні найменшої уваги на плямкали сніг, пробираємося далі. І тут нам у спини застрочила ворожа піхота, та не звичайними, а розривними. Кулі від зіткнення з гілками наповнили чагарник частими розривами. Складалося таке враження, що нічого живого не було місця в цьому суцільному трісці.
Спочатку кулі летіли над головами, зустрічаючись з гілками, і, розриваючись, притискали нас все нижче і нижче. Потім затріщала поруч. Бігти стало майже неможливо: вибилися з сил. І вже було не зрозуміти, чому одяг мокра: чи то від розкислого снігу, то від струмливого струмками поту.
Раптом сильний стук пролунав лівіше мене. Засипкін схопився за голову і, ламаючи кущі, ткнувся обличчям у сніг.
— Альоша! Що сталося? — падаючи поряд, тормошу лейтенанта.
Мовчання. Секунда, друга. Потім він повернув до мене побледневшее особа. Живий! Між пальцями правої руки, якої він тримався за голову, сочилася кров. Ривком відводжу руку. Верхньої частини вуха як не бувало.
— Вставай! Біжимо далі!
Відправивши у рот по грудці снігу, кинулися наздоганяти товаришів.
— Чи буде кінець цьому клятому чагарнику?! — розсовуючи гілки ліщини, лається попереду Кожанов. Він ледве переводить подих.
Нарешті попереду відкрилася галявина, а за нею — наші тридцятьчетвірки. З останніх зусиль зробили ще ривок, і ось звично заплескали кришки люків. Звідкись з-за танків тут же вдарили наші гармати. Почалася артилерійська підготовка.
— Наші, здається, надовго замолотили, — кричить мені на вухо Кожанов
І дійсно. Не менше тридцяти хвилин «молотили» передній край супротивника гармаші. Потім дали залп «катюш», і все затихло. Різкий перехід від грому канонад до цілковитої тиші подіяв незвично, насторожує.
— Заводь! В атаку, вперед! — пішла команда.
На броню вскочили десантники-автоматники. Ми з Кожанова — теж на своє місце: за вежу останнього танка. Втім, замикаючим він ставав в колоні, а коли рота розгортається в бойову лінію для атаки, як, наприклад, зараз, то може статися, що він буде і напрямних.
За якусь хвилину проскочили нещасливий чагарник, зробивши в ньому гусеницями просіки, і вийшли на ту галявину, де приблизно годину тому були на рекогносцировці. По намічених орієнтирів рушили вперед.
Видно було, як добре попрацювали артилеристи і «катюші». Вони надали нам неоціненну послугу, накривши і придушивши закопані танки.
Спочатку здавалося, що в цій атаці нам нічого буде робити. Ось вже і околиця села. Тільки десь далеко стукали великокаліберні кулемети, місцями ще рвалися снаряди. Думається, за всіма ознаками бій підходить до кінця — вогневе опір противника значно послабився. Але ось одночасно з різким уривчастим пострілом зліва почувся вимотуючих душу свист болванки. Пролунав ще постріл, майже злився з потужним вибухом. На тому місці, де тільки що йшла одна з наших машин, злетіло полум’я і злетіла в повітря, перекидаючись, семитонная вежа. І вибух, і картина загибелі тридцятьчетвірки віддалися в серці різким болем.
Але засідка вже виявлена. Молодший лейтенант Коваленко з короткої зупинки всадив у «пантеру» два снаряди. Зробив це з такою швидкістю, що гітлерівці не встигли відповісти.
Село в наших руках.