Все напруженішою ставала обстановка і на фронті 24-го гвардійського корпусу. Його лівий фланг під тиском ворожих танків відійшов до Домоткани. Захоплений раніше 15-ї гвардійської дивізії плацдарм знову опинився в руках ворога. Тепер про включення 15-ї дивізії в склад нашого корпусу не могло бути й мови, так як вона була розчленована на кілька частин.
Дуже активізувалася ворожа авіація. Вона стала бомбити наші позиції навіть ночами. У добу німецькі льотчики здійснювали до 1300 літако-вильотів. Особливо наполегливо вони бомбардували Бородаевку і кургани. Це і зрозуміло: адже на курганах розташовувалися наші спостережні пункти та протитанкова артилерія.
У захисників плацдарму було дуже багато важких моментів. Ворожі танки і піхота на бронетранспортерах вклинивались в бойові порядки корпусу, розривали їх на частини. Танки прасували наші траншеї та окопи. Пагорби, кургани, яри на березі Дніпра за день кілька разів переходили із рук в руки.
7 жовтня супротивник прорвав позиції 222-го полку 72-ї гвардійської дивізії, оточив батальйон, обороняв хутір Погрібний, і вийшов у фланг полку. Під загрозою оточення виявився і другий батальйон. Я в цей час знаходився на спостережному пункті Лосєва. Командир 222-го полку підполковник Уласовец надіслав командиру дивізії донесення і просив дозволу піднятися в контратаку, щоб виручити оточений батальйон. У повідомленні говорилося, що контратакою буде керувати сам Уласовец.
Комдив Лосєв подивився на мене.
— Що будемо робити? Два батальйони зможуть впоратися?
Я добре знав Уласовеца. Розумний і сміливий командир, він завжди знаходив вихід з найскрутніших положень. Його полк був одним з кращих в корпусі.
— Дозвольте контратаку, — сказав я. — Раз сам Уласовец піде на чолі, значить, все буде в порядку.
І підполковник Уласовец впорався з нелегким завданням.
Увечері ми читали донесення заступника командира полку майора Князєва, безпосередньо брав участь у контратаці.
«…Бійці і офіцери полку з криком «ура» кинулися на німців, — писав він. — Гітлерівці, залишивши на полі бою сотні вбитих і поранених, відступили до хутора Погрібному. Перший батальйон був визволений з оточення.
В хуторі Погребном перед нами постала картина жахливих злодіянь фашистів. Перед відходом з хутора гітлерівські кати жорстоко вбили солдатів і офіцерів корпусу, пораненими потрапили в полон. У зруйнованих ворожими бомбами хатах та хлівах ми виявили обвуглені трупи жінок, старих і дітей».
У надзвичайно важких для корпусу умовах ми використовували на передніх позиціях не тільки протитанкові гармати, але і знаряддя артилерійського полку і навіть частина знарядь 5-ї зенітної дивізії. Це зіграло велику роль у відбитті ворожих атак і збереження плацдарму.
Але ось в один із днів в момент відображення танкової атаки на моєму спостережному пункті з’явився начальник штабу армійської артилерії полковник 3. М. Санфаров і з обуренням заявив:
— По дорозі до вас я бачив в кущах, на самій передній лінії, дві стодвадцатидвухмиллиметровые гаубиці. Вони били прямою наводкою! Я не дозволяю виводити такі знаряддя на передню лінію. Зніміть їх. Вони повинні використовуватися тільки з прихованих позицій.
Я не погодився з ним. Тоді полковник подзвонив командувача артилерією армії генералу Петрову і домігся від нього наказу прибрати великокаліберні знаряддя з передньої лінії.
Я в свою чергу зателефонував на командний пункт армії. Зі мною говорив член Військової ради А. В. Мухін.
— Передайте полковникові Санфарову мій наказу нехай він не заважає вам керувати бойовими діями, — сказав він.
На цьому, як кажуть, інцидент був вичерпаний. Після цього нас ніхто більше не турбував.
Опівночі я попрямував в Бородаевку. В центрі села дивом збереглася одна хата, і ми, командування корпусу, в рідкісні хвилини затишшя збиралися в ній — порадитися, поділитися думками, нарешті, просто перекусити.
В хаті мене вже чекали мої заступники: Колесник, Журавльов, Овсянніков, Смоляников та інші офіцери.
Начальник штабу поклав на стіл папку з нагородна листами, що надійшли від командира дивізій і доданих корпусу частин. Після форсування Дніпра це було перше подання до нагород. Я підписав більше ста аркушів. Серед представлених до урядових нагород були піхотинці і артилеристи, сапери і танкісти, санітари і зв’язківці.
Начальник зв’язку корпусу майор Д. Ф. Токарєв, знайшовши момент, розповів про мужність і стійкості зв’язківців, їх вірності своєму обов’язку.
В одному з незліченних ярів, що спускаються до Дніпра, був розташований корпусних вузол зв’язку. На ньому вдень і вночі, в обстановці виключно напружених боїв, беззмінно чергували молоді дівчата Шура Жукова і Марія Коновалова, які одними з перших переправились на правий берег.
6 жовтня німецька авіація безперервно бомбила річку й береги. Одна з бомб вибухнула на схилі яру і засинала дівчат разом з апаратурою. Не встигли відкопати, як поблизу впала ще одна бомба. Щоб врятувати комутатор від осколків, дівчата, не замислюючись про небезпеку, прикрили його своїми тілами. Обидві відважні связистки були представлені до нагородження орденами Вітчизняної війни другого ступеня.
При розривах зв’язку — а під дощем з куль, снарядів, мін це відбувалося дуже часто — ми, командири, вимагали негайного її відновлення. І зв’язківці йшли в вогонь і знаходили пошкодження. При цьому їм часто доводилося вступати в прямий бій з переважаючими силами ворога.
В той же день, 6 жовтня, лейтенанти Сворчковский і Юров з групою зв’язківців 133-го батальйону протягом доби відбивали наскоки ворога на висоту 170,1 і втримали її до підходу підкріплення. Зв’язківець Іванищев переправився на правий берег разом з авангардом. В ході боїв за плацдарм він десять разів усував пошкодження кабелю, витягнутого по дну річки. Іванищев був представлений до присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу.
А ось нагородні листи на зв’язківців 72-ї гвардійської дивізії Букреєва, Лебедєва, Кібуе, Беленина, Таганьязова, Деревянова та інших. Всі вони форсували Дніпро з полком Баталова і з ходу вступили в бій за розширення плацдарму. Коли біля села Одинець ворог наблизився до лінії зв’язку, жменька наших бійців чотири рази піднімалася в контратаку і змусила гітлерівців відійти. Рядовий Таганьязов — за національністю казах — у цьому бою з карабіна вбив п’ятьох фашистів.