Нам було дев’ятнадцять | Історичний документ

22 червня 1941 р. з групою студентів Гірничого інституту (ми тільки що закінчили два курси металургійного факультету) я була в Новому Петергофі. Ми насолоджувалися прекрасним видом фонтанів, сміялися, жартували і любили. 19 років — така прекрасна, пора життя, думаю я тепер у свої 73 роки. Раптом у радіорупор пролунав голос В. М. Молотова: «фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз без оголошення війни…»

Вранці 23 червня в конференц-залі інституту відбувся мітинг викладачів, студентів і робітників.

Виступаючі говорили про згуртованості радянського народу, просили вважати їх мобілізованими до повного розгрому ворога. В партбюро подавали десятки заяв з проханням негайно відправити на фронт. На мітингу 27 червня було оголошено, що з студентів і викладачів БРЕШИ буде організовано добровольчий полк. Заяви в нього ринули потоком, їх було понад 960. 1-го липня всі добровольці були переведені на казармений стан. Дівчата-студентки зажадали негайної організації курсів медсестер, зв’язківців, радистів, при партбюро інституту створили штаб оборонних робіт, керований проф. Мухиным.

Тисячі студентів були мобілізовані на роботи щодо зміцнення підступів до Ленінграда. Разом з усіма я зі своєю подругою Ірою Бєляєвої виїхала на залізничну станцію Батецкая. Працювали в дві зміни. Спали в сараї на сіні. Земляні роботи були важкими для дівчат: чим глибше ставав рів, тим важче копати і викидати землю наверх. До всього цього, несподівано прилітали фашистські літаки обстрілювали нас із кулеметів на бриючому польоті. Були серед нас і поранені і вбиті. Війна наближалася до Лузі, став чути гарматний гул канонади. В кінці серпня, коли наші війська залишили Лузі, нас виводили по проходу в мінному полі.

У вересні 1941 р. кільце блокади навколо Ленінграда замкнулося. Місто змінювався на очах. Обличчя людей стали стурбованими, суворими. Історичні пам’ятки обкладалися мішками з піском і оббивалися дошками. У місті дотримувалося затемнення: вікна квартир та інших приміщень завішані глухими шторами, обклеєні папером. В укриттях встановлено гармати. Будувалися доти. З’явилися аеростати загородження. Паніки не було. Ми вірили, що наша Червона Армія не пропустить ворога в місто. Однак вісті з фронту надходили все більш тривожні.

Повернувшись з оборонних робіт в Ленінград, ми з Ірою Бєляєвої подали заяви про зарахування нас на курси медичних сестер. Не забули повідомити про наявність досвіду по догляду за пораненими під час фінської кампанії.

4 жовтня 1941 р. Свердловський райвійськкомат призвав нас в армію і направив в евакогоспіталь N 2764, згодом N 2234. У момент нашого прибуття госпіталь тільки почав облаштовуватися в приміщенні Палацу культури ім. С. М. Кірова на Василівському острові. Призначили палатними сестрами. Крім нас, працювали там студентки Гірничого інституту Челишева Тетяна (5-й курс металургійного факультету), Чуніхіна Ніна (5-й курс гірничого факультету), Назарова Валентина (3-й курс металургійного факультету).

Зима 1941-42 рр. була особливо важкою. Палац, де ми в мирний час танцювали в його мармуровому залі, дивилися в театрі спектаклі, займалися в бібліотеці, а його світлі зали висвітлювалися кришталевими люстрами, перетворився в похмуре закопчене вмістилище, щільно заставлене залізними ліжками з пораненими і виснаженими бійцями. Шпиталь мав сім відділень і команду видужуючих.

Нам було девятнадцять | Історичний документ

Палатні сестри чергували цілодобово. Відпрацьовуєш 24 години і бредеш в казарму — дерев’яна двоповерхова будівля на площі перед Палацом. В кімнаті — три залізні ліжка з голими матрацами. В кутку — буржуйка. Розібрали дерев’яний паркан, що оточував наш будиночок, потім стали палити стільці, столи, книги. Ми спали одягненими, ховаючись матрацами. Щоб якось зігрітися, намагалися лягти поперек зсунутих разом ліжок. І спали 24 години — до наступного чергування, Перед чергуванням з’їдали весь свій добовий пайок — 300 гр. хліба (дуранды).

Мороз в грудні 1941 — січні 1942 р. доходив до 40С. У грудні одна бомба влучила в аптеку лікарні імені Леніна, що розташовувалася навпроти госпіталю. Аптеку рознесло на друзки, у нашому госпіталі вилетіли шибки. Виснажені люди йшли пішки на роботу і з роботи, падали, замерзали і вмирали. Багато померло від голоду бійців і в нашому госпіталі. Штабелями складали трупи в дерев’яному сараї біля нашого госпіталю (тепер на тому місці ростуть берези). В 4-5 годин ранку по місту їздили вантажні пятитонки з моряками, які вантажили трупи і відвозили їх для поховання в братських могилах.

У шпиталі були випадки божевілля на грунті голоду. Дотепер стоять у вухах крики молодого, який втратив розум, хлопчика: «Тато, мама — їсти хочу!» Криваві дистрофічні проноси ми намагалися зупинити розчинами марганцівки. Уколами камфори підтримували м’яз серця, намагаючись якось продовжити життя. Щоб не так сильно відчувати голод, я їла стеарин, здираючи його з упаковки вати, та столярний клей, выменянный на цигарки «Біломор», належні по армійському пайку, смоктала білі гудзики — уявні шматочки цукру. Минуло понад півстоліття, але на все моє життя залишився страх залишитися без їжі. Ось, мабуть, ніж блокаднік відрізняється і зараз від інших жителів Ленінграда.

Врізався в пам’ять грудневий день 1941-го — день нашого «щастя» з медсестрою Чунихиной (Anikeevoj), теж студенткою БРЕШИ. Ніна працювала в операційній. Готуючи хірургічний інструмент до чергової операції, вона поклала його в бікс і понесла на кухню для стерилізації. Через 40 хвилин пішла його забрати, принесла в операційну і, відкривши, обімліла. Бікс був сповнений гречаної каші з м’ясом. Вона зателефонувала мені на мед-піст і сказала: «Біжи до мене скоріше!» Я прийшла і теж оніміла. Ми намагалися з’ясувати «господаря» каші, але ніхто не зізнався. Ми з Ніною в одну мить кашу з’їли, отскоблили і обслинили стінки бікса до блиску, напевно, бог вирішив нас пожаліти у той блокадний день. Минуло стільки років, але запах димлячої каші з м’ясом завжди нагадував мені про це неймовірний день, Бікс ж з інструментом з’явився на плиті і на наступний день. Однак кашу з м’ясом ми в ньому вже не виявили.

У січні 1942 р. наш госпіталь горів від запальничок. Лежачих дистрофіків сестри виносили на ношах. Їх несли через Великий проспект в приміщення фабрики-кухні. Моєю напарницею по носилок була та ж Ніна Чуніхіна. Коли ми виносили останнього бійця, то почули крик: «Комірчина з хлібом в госпіталі горить!» Ми кинулися туди. І не дарма — нам дісталося по буханці хліба. В палаючому будинку, в диму ми з жадібністю запихали в рот хліб. Здавалося, немає такої сили, яка могла б відняти його у нас. Брудними руками ми ламали його, захлинаючись від сліз і соплів, ми ковтали цей просякнуте димом хліб і були щасливі. Поки не з’їли кожна свою хлібину, ми не зрушилися з місця, піддаючи себе небезпеці живцем згоріти в цьому пеклі.

23 лютого, в день Червоної Армії, нам дали по 10 грам масла і по 15 грам сиру. Видали також по тарілці «хряпы». Рецепт: 550 грам води плюс 2-3 листочки капусти.

На початку 1942 р. у Ленінграді мали місце випадки мародерства, але жорсткими заходами воєнного часу були швидко припинені. А міра була одна — розстріл на місці. У лютому-березні в наш госпіталь приїжджав військовий трибунал. Судили трьох злодіїв (двох чоловіків і жінку). Суд був показовим. Винесли суворий вирок: відбування терміну ув’язнення без права захисту Батьківщини. У наш час ми були так виховані, що воліли отримати кулю, ніж позбутися права захищати Батьківщину.

Весна 1942 р. Поступово порожніли палати. Нових надходжень не було, і ми почали прибирати госпіталь: відмивали стіни від льоду і кіптяви, мили підлоги та двері, наводили порядок.

У березні мої сили скінчилися — я звалилася. 18 березня мене і Ніну Чунихину вивезли з Ленінграда на санітарній машині по Дорозі життя. Лід був тонкий, і попереду йде машина пішла під лід. Наш шофер якимось дивом доставив нас на протилежний берег. Тут нам дали казанок гарячих щів, буханець хліба і палицю ковбаси.

Звичайно, все це з’їли в один присід. У багатьох після такої трапези відкривалися криваві проноси. Люди вмирали. Далі їхали в товарних вагонах, в яких колись возили худобу. Валялася в госпіталях до жовтня 1942 р. Потім була спрямована в Омськ, у 458-й окремий мінометний полк РГК. Медсестрою воювала на Західному, 1-му, 2-му Українських фронтах, Наша б-я гвардійська армія була на Курській дузі, звільняв Смоленськ, Білорусію, Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину, Австрію та Чехословаччину.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь