Пролунала команда: «По машинах!» — і привал закінчений. Звично заплескали кришки люків, загули потужні двигуни, і йдуть вперед тридцятьчетвірки, похитуючи розкритими стволами гармат, зникли в хмарах пилу. Рушаю і я в замикає машині. Скоро зустрінемося з нашими, які борються за Віслою, на Сандомирському плацдармі.
…На околиці польського містечка Баранув стояв високий стрункий офіцер з забинтованою головою і, енергійно жестикулюючи, зупиняв відповідні танки і самохідні артилерійські установки. Придивившись, я впізнав нашого замкомбата, гвардії капітана Миколаєва.
Основні сили армії в цей час билися за Віслою за розширення плацдарму. Сталося так, що з півдня прорвалася через наш заслін велика угруповання німецько-фашистських військ і кинулася до Барануву — він розташований на східному березі Вісли — з таким, мабуть, розрахунком, щоб оволодіти переправою, ізолювати плацдарм і знищити його захисників. Капітан Миколаїв, перебував на лікуванні в медсанбаті, дізнавшись про це, втік з-під опіки лікарів і на попутній машині дістався до переправи. Побачивши на власні очі, як велика небезпека її втрати, взяв на себе ініціативу з організації відсічі ворогу.
— Всі танки — в моє розпорядження! — командував капітан, — Сюди рвуться фашисти. Мені наказано зупинити їх будь-якою ціною.
Незабаром у розпорядженні Володимира Ніколаєва вже було 13 танків і декілька самохідок. Звернувшись до мене, він сказав:
— Петре, підемо в бій разом. Будеш в моєму екіпажі за механіка-водія. Сам розумієш, справа належить серйозне. Мені, як командиру необхідно бути скрізь в один і той же час.
Я рекомендував йому ту машину, яку особисто брав на ремзаводі, а потім пройшов в ній за важелями майже весь шлях від Збаража до Баранува. Тридцятьчетвірка була виключно слухняною, з потужним, добре приработанным двигуном.
За південною околицею Баранува, куди ми вирушили на вихідну позицію, — чисте рівне поле з вигорілій від спеки травою. Нам належало перетнути це поле і увірватися в видніється попереду населений пункт. Там уже був противник.
Вказавши командирів танків напрямок для атаки, капітан віддав розпорядження:
— Поле проскочити вихором, безперервно маневруючи! Я — в центрі бойової лінії. Мій заступник — лейтенант Носиченко. В атаку по сигналу моєї ракети. По машинам!
Я закрив люк, застопорив його засувкою, підняв кришки як перископи, заткнув за пояс дві гранати, переклав пістолет з кобури у верхній кишеню комбінезона і секунд через сорок доповів командиру про готовність.
Вгору в напрямку противника злетіла ракета — і заревіли двигуни. Атака почалася. Через хвилину-дві попереду затанцювали вибухи важких снарядів, як би перегороджує нам шлях. Наступна серія розривів лягла ближче до танків. Заклубилась густа темно-сіра пил. Щоб бачити бойову лінію атакуючих, Миколаїв трохи притримав наш танк. В нетерплячому очікуванні наступної команди я сидів як на голках.
Капітан відкритим текстом подавав корективи рухомих машин. Повний газ, третя передача, потім четверта, і, подібно до вітру, що мчить машина вперед, назустріч вибухів і небезпеки. Повністю віддавшись маневрування, я не помітив, як ми очолили атакуючих. Зовсім поруч, праворуч, гримнув важкий снаряд, і його уламки сильно забарабанили по броні.
Володимир Ніколаєв веде часту стрілянину з гармати, їй вторять дробом обидва кулемета. У машині нестерпна спека. Перед лобовою бронею зі страшним гуркотом полихнув яскраво-жовтим полум’ям вибух снаряда. На якусь частку секунди я скинув газ, потім знову притиснув до упору.
То ліворуч, То праворуч нашу машину час від часу обганяють інші тридцятьчетвірки, маневруючи і ведучи вогонь на ходу. До перших будинків залишається метрів чотириста-п’ятсот.
Спека стає нестерпною. Піт струмками стікає по тілу. Мигцем глянув на стрільця-радиста і не впізнав. Тільки зуби блищать, а все обличчя — чорно-брудна маска. «Значить, і я такий же».
Чергу ворожого великокаліберного кулемета різнув по лівому борту.
Ось і перші будинки селища. Володя поливає розбігаються гітлерівців кулеметними чергами. Правою гусеницею танка підім’яв під себе ворожий міномета, потім «прочихвостив» окоп. Вирівнявши машину, я знову дав повний газ. Мчимо між будинками і деревами, виходимо на південну околицю населеного пункту.
—Драпают сволочі! — чую в навушниках радісний голос командира.
За що йде попереду трохи лівіше нас тридцатьчетверке вдарив великий осколковий снаряд. Машина сіпнулася, пройшла трохи і зупинилася. Горить? Ні, диму не видно. Повертаю туди танк і не спускаю з неї очей. Відкрився люк заряджаючого, звідти виліз і стрибнув па землю такий самий замурзаний і закопчений, як і ми, Степан Тюленєв. Побачивши нас, замахав руками.
—Стій! — чую команду Миколаєва.
Порівнявшись, зупиняюся і відкриваю люк.
—Товаришу гвардії капітан! — доповідає Миколаєву Тюленєв.— Командир машини і механік-водій тяжко поранені. Двигун не заводиться.
—Петро, швидко до Тюленєва. Допоможіть пораненим. Якщо зможеш завести двигун, мчись в Баранув — здай їх медикам і кулею назад.
— Є! — відповів я, поступаючись місцем механіку-водію.
В кілька стрибків дісталися зі Степаном до несправного танку. Поранених вже перев’язав стрілок-радист. Мені належало знайти пошкодження, щоб по можливості хоча б відвести Т-34 в найближче укриття. Але все виявилося простіше, ніж я припускав. Мабуть, від удару снаряда вийшов з ладу запобіжник електричного кола стартера. На його заміну знадобилося не більше двох хвилин. Запустивши двигун, розвернувся і помчав здавати поранених в медсанбат. А ворожа артилерія не вгамовувалася. Снаряди раніше лягали густіше, і все осколкові. Ворожих гармат не було видно — стріляли з закритих позицій.
В цей час гвардії капітан Миколаїв, очолюючи зведений загін, продовжував вибивати гітлерівців з нещодавно захопленого кордону, а ті чинили опір з фанатичною завзятістю. Лейтенанти Носиченко, Соколов і Філіпчук вже мали на своєму рахунку по одному знищеному бронетранспортеру. Лейтенант Савіних роздавив гусеницями тягач з крупнокаліберним минометом. Було придушене шість кулеметних точок, винищено понад сотні фашистів. Здавалося, весь населений пункт в наших руках. Вже всі танки вийшли на його південну околицю. Але раптом стрілянина спалахнула десь ззаду і з новою силою.
Капітан послав туди три машини із завданням навести «танковий порядок».
Вночі ситуація значно погіршилася. Вся біда полягала в тому, що в нашому розпорядженні не було ні одного автоматника.
Протягом всієї ночі не можна було не те що заснути, але хоча б відкрити люки, щоб подихати свіжим повітрям. В усі боки летіли різнобарвні траси куль, строчили німецькі автомати, гулко били наші «дегтярів» і оглушливо лопалися гранати.
Здавши поранених, я так і залишився в тому танку замість механіка-водія. За гармату посадив заряджаючого Степана Тюленєва, а заряджаючим став стрілок-радист. Ось і весь екіпаж. У зв’язку з тим, що стрілок-радист перебрався в башту, до лобового кулемета доводилося з трудом дотягуватися мені.
Десь у середині ночі я на мить забувся в дрімоті. Прокинувся від шепотів у саме вухо:
— Німці забралися на танк,— це голос Степана.
— Крутани вежу в обидві сторони.
— Є!
Семитонная вежа зі свистом закрутилася. Чутно було, як з броні з криками посипалися гітлерівці. В ту ж секунду я натиснув кнопку стартера і, потягнувши важіль на себе, дав повний газ — тридцятьчетвірка дзигою закрутилася навколо своєї осі…
На шум двигуна вдарило кілька снарядів. Змінивши позицію, ми до самого світанку просиділи в танку у великому напруженні.
З настанням світанку з’явилася надія, що вдасться поїсти і відпочити. З тих пір, як рушили в атаку, минуло шістнадцять годин.
Відкрили люки. Але що це? Уздовж фронту зведеного загону мчить знайома мені тридцятьчетвірка, приостанавливаясь у кожного танки та самохідки. З вежі визирає Миколаїв, щось швидко говорить командиру екіпажу і до наступної машини.
Ось капітан наблизився до нас.
— Приготуватися до відбиття контратаки танків! Бити з близької дистанції! — І помчав далі.
«Ну, тепер начувайся. Будуть лізти напролом», — подумав я.
Оглянувши уважно місцевість, вирішили перемістити машину трохи лівіше, на більш вигідну для маневру позицію. Як тільки поставили її за густий чагарник, я виліз на броню. Глянув у бік противника і побачив поле перед нами, засіяне ворожими танками та бронетранспортерами. Були серед контратакуючих і «пантери» і «тигри». Вважати їх вже не до часу.
Тюленєв з вежі теж побачив ворога.
Правіше, там, де тримали оборону екіпажі Носиченко, Соколова і Савіних, квапливо заухало гармати. Їм у відповідь огидно засвистіли і почали рватися снаряди. На лівому фланзі самохідники теж почали гарматну дуель з противником.
Закинувши голову назад, я заглянув в бойове відділення та зауважив, що Степан, впевнено розташувавшись на командирський сидінні, неквапливо наводить гармату в намічену ціль. Пішов знайомий поштовх і ахнув приглушений бронею постріл. Повіяло запахом горілого пороху. Екіпаж включився в ритм бою.
Одна за одною лунали по рації короткі команди, за громоподібним пострілом гармати наростав рев двигуна. Танк в лічені секунди змінював позицію, знову удар з гармати, підтриманий дробом кулеметів, і знову зміна позиції.
В інші хвилини навколишній світ немов би переставав для нас існувати. Була тільки наша тридцятьчетвірка, сховавшись за бронею якої, ми робили все для того, щоб вразити повзе на нас противника, теж укритого бронею, і для того, щоб ухилитися від його ударів. Всі свідомість, вся воля, весь організм спрямовані до єдиної мети — знищити йдуть на зближення ворожі броньовані махини, інакше вони знищать нас.
Запалали перші страшні вогнища з бензину, розпеченого металу, рвуться боєприпасів і останків екіпажів. Низько йде світанкове сонце высветляло бічним світлом моторошну картину бою. Розвернувшись до нас бортом з пониклим стволом гармати, догорав «тигр», а правіше диміла «пантера». Обидва звіра знищені влучними «гостинцями» Модеста Соколова.
Борт ще одного «тигра» пронизав подкалиберным снарядом капітан Миколаїв. Бачачи це, що йде ззаду вирішив сховатися за раптовим «побратимом», але на мить необережно підставив корму. Цього було досить: наш командир тут же вразив і його.
По одному танку спалили Носиченко, Мосейкин і Савіних. І мій статечний Степан Васильович стримав слово: від пострілів його гармати вибухнув один «тигр» і чорно-смолисто запалали два бронетранспортери. Ми до кінця бою маневрували непогано: тридцятьчетвірка отримала лише кілька вм’ятин.
Зазнавши значних втрат, ворог почав задкувати. Потім ворожі машини, мабуть, по команді розвернулися і кинулися в «драп-марш», як влучно оцінив ці дії Степан Васильович Тюленєв. Наш командир капітан Миколаїв не забув скористатися слабкістю супротивника і повів нас в атаку. Удар був нанесений стрімкий і настільки чутливий, що гітлерівці остаточно втратили надію і всяке бажання оволодіти переправою через Віслу. Всього зведений загін знищив 11 ворожих танків, 16 бронетранспортерів, до дивізіону знарядь і багато піхоти супротивника. Ми ж втратили два танки.
Незабаром за виняткову мужність і героїзм, проявлені в боях при захисті переправи, гвардії капітану Ніколаєву Володимиру Миколайовичу було присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу. Більшість учасників того пам’ятного бою отримали високі нагороди Батьківщини.