Наказ є наказ | Історичний документ

До війни наша сім’я жила в Ленінграді, на Полюстровском проспекті З 15 років я працювала на заводі «Пролетар» і одночасно без відриву від виробництва закінчила курси медичних сестер. На початку війни в неповні 17 років пішла добровольцем на фронт медичною сестрою народного ополчення.

Моя військова служба почалася в 3-й гвардійської дивізії Петроградського району у складі евакогоспіталю 78-го медсанбату. Стояли ми під Дудергофом. Кругом йшли запеклі бої, в медсанбат надходило багато поранених. У завдання эвакотранспортного взводу входила їх евакуація. Ми, дівчата, бігом тягали на ношах поранених до машин. Часто доводилося працювати під сильним артилерійським обстрілом.

У вересні 1942 р. наші частини з боями відступали до Ленінграду. У Ленінграді всіх неповнолітніх медсестер розподілили по шпиталях.

Я дуже просила, щоб мене знову відправили на фронт. Пам’ятаю, навіть плакала з цього приводу! Але наказ є наказ, і мені довелося підкоритися. Всю блокаду пропрацювала в эвакогоспиталях.

Роботу в одному з них, призначеному для лікування інфекційних хворих, що надходили з фронту, мені не забути ніколи. Вона була страшніша, ніж на фронті.

Госпіталь N 76 розташовувався на Охті, на Георгіївській вулиці, 54, поруч з Большеохтинским кладовищем. На початку жовтня 1941 р. тут лікувалися поранені.

З листопада 1941 р. стали приймати бійців з аліментарною дистрофією, ускладнена гострими шлунково-кишковими хворобами. В самі важкі зимові місяці, коли не було тепла, води і світла, в госпіталь надходили надзвичайно завошивлені хворі. Їх було так багато, що доводилося класти прямо на підлогу. Смертність була жахлива.

Від нестерпного смороду і антисанітарії перехворіли майже всі співробітники госпіталю. Ця біда не оминула і мене. Захворіла гострою формою дизентерії та була між життям і смертю. Медикаментів в госпіталі майже ніяких, пам’ятаю тільки, що проводилися ін’єкції камфори, хворим давали пити розведену соляну кислоту і хвойний настій.

Наказ є наказ | Історичний документ

Таке життя, така обстановка ускладнювалася фашистськими бомбардуваннями. Одна бомба вибухнула у дворі госпіталю. Вибуховою хвилею були вибиті скла у вікнах. Силою вибуху хворих скинуло з ліжок. Вікна доводилося закривати, чим попало, адже зима 1941-42 рр. була на рідкість люта.

У дворі госпіталю вбило коня. Поки вирішували, як розподілити роздачу конини хворим і виснаженим працівникам госпіталю, тушу вкрали.

За водою їздили з бочками на Неву. Працювали при саморобних коптилках. Померлих ховали у траншеях на Охтинском кладовищі. Біля кладовища лежало багато непохованих трупів, рідні не в змозі були їх поховати.

Ми, молоді медсестри, були настільки виснажені, що нам найдорожче ласощі снився тільки хліб.

Пам’ятаю, я знайшла на вулиці маленьку кісточку і поклала в кишеню. Зберігала на самий крайній випадок — якщо буде зовсім погано, погрызу її… В цю жахливу блокадную зиму від голоду у мене померли батько і два брати. Дуже багато померло сусідів по будинку всіх віків.

З настанням весни 1942 р. з’явилася надія на життя, на те, що найстрашніше позаду. Вже додали хліба, на газонах зазеленіла трава і лобода. Свою заповітну кісточку викинула. Влітку була переведена в евакогоспіталь N 1448 (Садова, 26).

Після війни до виходу на пенсію працювала медичною сестрою в хірургічному відділенні лікарні ім. Мечникова у проф. Н.Н. Напалкова (Тамара Матвіївна Шакрецкая)

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь