Множилися партизан. Пройшли лічені дні, а загін «Журналіст» зріс майже наполовину. Значить, подвоївся і його бойовий рахунок в боротьбі з фашистами. Олександр Кирикэ прокладав невловиму стежинку до партизанів. Його будинок на узліссі перетворився у свого роду проміжну базу між селом і партизанами. Саме через цю хату місцеві жителі знаходили шлях у загін. Командир загону постійно радився зі старим.
Дід Олександр привів в загін і свого старшого сина Георгія. Це був сміливий, рішучий дев’ятнадцятирічний хлопець з ніжною душею. Він вийшов з гущавини з оберемком хмизу. Кинув його в багаття, над яким у відрі кипіла юшка, вийняв з-за пазухи букетик пролісків і підніс Клаві Крикуненко. Зворушена такою увагою, дівчина зніяковіла і, підбираючи молдавські слова сказала:
— Фармосе! Форте фармосе! (Красиві! Дуже красиві!)
Далеко за північ, коли всі партизани, крім вартових, відпочивали, радистка і командир загону вийшли на зв’язок з Великою землею. «Місцеві жителі надають нам всіляку підтримку. Потрібні зброю, міни», — повідомили вони в штаб партизанського руху.
На наступну ніч над лісом вже кружляв літак. Юхим Ісайкін і Георгій Кирикэ вибігли на галявину і підпалили заздалегідь приготовлені купи хмизу. Незабаром в кущі потрапляли скинуті на парашутах мішки.
Ранок командир вручив кожному прийшов у загін сесенцу новенький автомат. Тепер це були вже бійці, готові зі зброєю в руках боротися з окупантами.
Але дати в руки зброю ще мало. Треба було навчити людей користуватися ним, вміти закладати міни, осягати тактику партизанської боротьби, розвідувальних дій. І багато іншого потрібно знати і вміти партизану.
Табір, де базувався «Журналіст», на час став свого роду школою, де сесенцы проходили «партизанську науку». Що ж стосується «практики», де б ці знання перевірялися, то її в життя до бойових буднях «Журналіста» було предостатньо. Рідкісний день проходив без сутичок і боїв з жандармами, поліцейськими, солдатами.
Окупанти нещадно грабували сесенцев, відбирали останнє, що ще вдавалося приховати після чергових поборів. Багато сімей бідували, зате привільно жили шеф жандармів, примарь, боярин.
— Кому, як не нам, допомогти жителям, — звернувся командир загону до партизанів.
Спорядили групу бійців, в основному з сесенцев. Вони непомітно проникли в село, через своїх людей сповістили жителів, щоб ті йшли до садиби боярина Руссо, розташованої близько до лісовій галявині. Люди скупчилися біля комор, складів, загонів для худоби. Комісар загону Юхим Ісайкін сказав, що боярське багатство накопичено ціною їх поту і крові: «Беріть, це все ваше, а ми, якщо знадобиться, захистимо вас». Тут же знаходилося кілька партизанів і збройні сільські хлопці Георгій Кирикэ, Олександр Буду і Михайло Василияну.
Після того як останні підводи, навантажені всяким добром, та самі жителі села покинули боярську садибу, з боку річки Кули з’явився німецький солдат на коні, він ішов просто до садиби. Партизани причаїлися в засідці. Нічого не підозрюючи, вершник в’їхав у ворота, але одразу ж потрапив у руки партизанів, його швидко зв’язали і замкнули в погребі. Слідом за вершником тягнувся по долині військовий обоз. Солдат був посланий на розвідку. Поява фашистів було для партизанів раптовим. Комісар Юхим Ісайкін вирішив прийняти бій.
Як тільки ворожа колона наблизилася до садиби, зав’язалася жорстока сутичка, часом переходила в рукопашну. Жменька партизан мужньо боролася, вже не один десяток фашистів був скошений автоматними чергами. Але ворог насідав, намагаючись оточити сміливців, відрізати їх від лісу. У Юхима скінчилися патрони, він взявся за гранати, але вичерпалася і «кишенькова артилерія». А тут ще ворожа куля зачепила руку. Олег Ненахов нашвидку перев’язав йому рану. Бій то затихав, то з новою силою розгорався. Сили були нерівні. Ось фашистський офіцер несподівано вискочив з укриття і кинувся до боярському будинку. Юхим добре бачив перекошене злобою обличчя фашиста, прицілився і вистрілив, той упав навзнак. Залишившись без патронів і вирішивши, що ворог убитий, комісар кинувся до нього, щоб взяти пістолет. Але фашист був ще живий і встиг вистрілити в упор…
Партизани повернулися на базу з одним полоненим, з підводою трофейної зброї. Але настрій у всіх був пригнічений — загинув комісар.
Тіло Юхима акуратно загорнули в парашутне полотно і з почестями поховали у Чофульского колодязя. Партизани стояли біля могили загиблого товариша в глибокому мовчанні, схиливши голови. Ніхто не плакав. Тільки обличчя були суворі, вони поклялися: фашисти дорого заплатять за смерть комісара. Могильний горбок ретельно розрівняли, присипали сухим листям, щоб ворог не знайшов місце поховання партизана. Федора Ісайкіна після загибелі брата призначили комісаром загону.