На звільненій землі | Історичний документ

У березні 1943 року нашу лижну бригаду на Північно – Західному фронті розформували. Наші підрозділи увійшли до складу 28-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка перекидалася на інший фронт. При знятті з обліку перед відправкою в дорогу у продовольчому відділі армії всі належні нам продукти перевели на вівсянку і шпик. В ешелоні на стоянках видавали по полкотелка вівсяного супу, більше нагадував кисіль, в якому плавав шматочок сала. І хоча в шлунку відчувалася порожнеча, їхали весело, навіть співали пісні.

Гарний настрій було від добрих звісток. У лютому закінчилася Сталінградська битва. Була оточена і знищена 330-тисячне вороже угруповання. Німців рушили із Північного Кавказу, звільнили Ростов, пробили коридор до обложеному Ленінграду. Було чому радіти.

До Москви будували припущення з приводу маршруту, але скоро заспокоїлися. Командирів перестали питати, бо вигляд у них був непроникний.

Близько Москви ешелон довго катали по окружній дорозі і різних тупиках. Москвичам навіть на добу – двоє давали звільнення. Інші в місто не просилися. Та й що там було робити без грошей, в обмотках і затятих шинелях.

Нарешті ешелон пішов на Тулу і далі на південь. Через кілька діб ранок зупинилися на станції, яку штурмували німецькі літаки.

— Від вагонів!

Повторювати команду двічі не було необхідності. Швидко, хто в чому був, повискакували з вагонів, через колії і у поле, подалі від складу, вишукували воронки від бомб, ямки, канавки. Виявилося, що, выгрузившись таким спішним порядком, прибули на місце призначення, на станцію Касторная. Ешелон не постраждав, його вивели за станцію і вже там вивантажували артилерію, кухні і коней.

Полк розбили на кілька колон і повели різними дорогами. На дорозі і придорожніх полях війна залишила свої прикмети. Валялися рештки якогось військового майна, стояли рештки згорілих автомашин, земля порита вирвами. Не пройшли ми і п’яти кілометрів до першого привалу, як їхав верхи попереду командир зупинив колону і, проїхавши вздовж ладу, пояснив, що йти по дорозі до місця зосередження далеко (дорога робить великий гак), а прямо через видолинок — зовсім близько.

На звільненій землі | Історичний документ

Підійшовши ближче, розгледіли жінок, одягнених в тілогрійки і чорні халати. Ми розговорилися з жінками. Були вони майже всі літні або здавалися такими у своїй затрапезному одязі. Серед них був тільки один чоловік —сухенький дідок з всклокоченной бородою.

— Чим займаєтеся, бабоньки?

— Так ось ховаємо своїх рідненьких.

Виступив вперед дідок став пояснювати:

— Взимку тут ух війна була. Спочатку наші німця погнали, а потім він зібрався з силою і наших потіснив. Сильно билися. Німець на тій стороні яру, а наші на цій. Німця теж багато побили. Бач, там валяються. А потім, як наші відступили, убитих не встигли підібрати. Взимку все було занесено снігом. А як сніг розтанув, запах пішов. Та й негоже трупах поверх землі лежати. Поле, може, знову ж таки будемо орати. Спасибі солдатам, могили викопали, а ми от тіла підбираємо.

— Як же ви з ними управляєтеся?

Питання залишилося без відповіді. Ми побачили все на власні очі. У жінок була дерев’яна платформочка з прив’язаними до неї мотузками. Вони закатували на неї труп і тягли за мотузки до найближчої могили, опускали його туди. Одна з жінок, молодші, попередньо діставала з кишень документи, фотографії, листи.

— Куди ж ви з документами? — запитав лейтенант.

— Командиру здам, — відповіла вона.

— Яким командиру?

— Вашому. Щоб відписав, куди слід.

— Тю! Хіба наш командир може знати, бійці яких полків, дивізій склали тут свої голови. Це знають ті командири, які взимку тут були. — І порадив:—Ви листи окремо відберіть та за адресами родичам напишіть. А могили як-то позначте і не перепахивайте. Може, хто після війни і приїде вклонитися праху.

Під час цієї розмови один з солдатів, який відійшов у бік, закричав:

— Обережно, не рухайтесь, міни!

Біля ніг солдата лежав ледь помітний в землі довгастий ящик. Далі ще виднілося кілька горбків.

— Як же ви так серед хв ходите? — запитали у діда.— Адже можна підірватися. Ніхто не постраждав?

— Як же. Постраждав, постраждав, — відповів дід. — Тітку Ганну вбило. Ноги їй відірвало. Тут же і померла.

Деякий час усі мовчали.

— Треба викликати саперів, щоб поле розмінували,— перервав тишу лейтенант.

Нам треба було йти далі, але ніхто не рухався з місця. Помітивши нашу розгубленість, дід знову виступив уперед.

— Ви зараз спускайтеся прямо по протоптанному, а далі — промоїни. Як буде видно хутір, беріть праворуч до крайніх хатах. Тут мін немає, ми весь час ходимо. До мене в останню знизу хату і заходьте. Стара повинна наварити картоплі.

Підбадьорені дідом, ми рушили в дорогу. Йшли один за одним, весь час поглядаючи по сторонах.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь