Коли під’їхали до Дніпра, на станції палали сотні цистерн і вагонів. Німецька авіація завдавала тут удар за ударом. Дивом ми вціліли на переправі. Коли наша автомашина, кілька підвід і ще десяток цивільних осіб перебиралися на той бік річки, із-за лісу на бриючому польоті з’явилося кілька літаків.
Вони двічі скинули бомби на пором і обстріляли скупчення машин і підвід на берегах Дніпра. Навколо кипіла вода, але прямого попадання у пором, на щастя, не сталося.
Шофер майстерно провів машину через станцію Червоне, і ми опинилися в лісі, а потім нас визначили на нічліг в церкві. Вона була в повному вбранні. Горіли лампади, пахло воском і ладаном. На кам’яній підлозі, постогнуючи, лежали сотні поранених. Ми, допомагаючи один одному, знайшли вільні місця і визначилися на нічліг.
Ява плуталася зі сновидіннями у коротку липневу ніч. Стогін поранених переривали тривожний сон. Зрідка, невідомо з якого боку долинав гул розривів. Війна наближалася до Смоленська, місту моїх предків і тривожної юності.
На світанку нас санітари підняли і посадили в машини. До десятка «полуторок» рушили лісовою дорогою на шосе. У бік Смоленська йшли сотні машин в два-три ряди. Вранці у цьому районі розвернувся повітряний бій. З обох сторін у смоленськом небі шугали сотні машин. Вперше ми побачили стільки наших літаків в бою.
Ми продовжували шлях. У Годеоновке допомогти нам відмовилися і з ходу направили у радгосп імені В. М. Молотова, де розташовувався польовий госпіталь. Насилу ми знайшли пальне, і коли звернули з шосе в радгосп, то госпіталю там не виявилося. Видні були сліди бомбардування на місці його розташування. Стало відомо, що госпіталь пересунувся в місто Ярнево.
По дорозі туди впало в очі велика кількість автомашин, візків і пішоходів, які рухалися в протилежному напрямку. Було ясно, що прорив в район Смоленська фашистських військ з боку Вітебська і Шклова — Копыся викликав певну дезорганізацію, і: наше командування в тиловій смузі фронту ще не встигло навести належний порядок. Радувало інше — рух машин у бік Смоленська з бійцями і боєприпасами.
В Ярцево прибули вранці. На верхній терасі, поруч з лікарнею, зібралося зо два десятки машин з пораненими. Тут ми могли поснідати, а головне — отримати медичну допомогу. Але тільки-но закінчилася розвантаження машин і поранені розташувалися на зеленій галявині, як з’явилися літаки противника.
Кілька машин на малій висоті пройшли над нами. Незабаром з боку лікарні до нас підбіг військовий лікар і повідомив, що в місті висаджується ворожий десант. А нам слід негайно йти на Дорогобуж. Це повідомлення було приголомшливим.
Люди втрачали самовладання. Змучені, ослаблі, вони намагалися швидше опинитися в машинах. Хтось наступив мені на рану, і я втратив свідомість. Прийшов в себе десь на виїзді з лісу. Кузов підкидало і гойдало так, що важко було стримувати біль.
За деревами відкрилися дали полів. Але тут машина зупинилася. Що таке? Шофер повідомив: скінчилося пальне. Повз нас одна за одною проходили «полуторки» з пораненими. Що ж робити? Парторг полку запропонував розмістити всіх поранених біля дороги, а мені разом з ним затримати першу-ліпшу машину. Тільки у нас були пістолети «ТТ».
Коли побачили наближався автомобіль, ми встали посеред дороги, спираючись один на одного, і підняли руки зі зброєю. Ось вже ясно видно, що на нас мчить блакитний автобус. Загальмував він в декількох кроках від нас. Першим вийшов солідний чоловік середніх років, схоже южанин. «Чия машина? Хто ви?» — майже прокричав парторг.
Виявилося, що в автобусі перебувала сім’я співробітника Ярцевскій міськради. Його теща, дружина і дочка теж вийшли з машини. Їх обступили поранені. А ми, заглянувши в автобус, тут же розпорядилися: викинути все майно за винятком килима, ковдр та подушок і бочки з бензином.
Господар, який представився заступником голови міськради, мовчав, жінки щось говорили, водій виконував наказ. На узбіччі дороги виявився домашній скарб, посуд, самовар і навіть металеве корито. Вид наш був страшний, і вмовляти нас було справою безнадійною.
В автобусі розмістилося більше двадцяти чоловік разом із сім’єю. В виснажливої тісноті і духоті ми дісталися до Вязьми. Раптом хтось із поранених помітив, що позаду автобуса один, за іншим знижуються німецькі транспортні літаки, і від них відокремлюються ледь помітні для ока темні точки!
Фашисти викидали десант. Нам знову «пощастило». Але як прорватися в Вязьму? Насилу вдалося нашому автобусу подолати забитий машинами в’їзд. Ледве він, обігнувши перші кам’яні будинки Дорогобужа, повернув ліворуч, як раптово з’явився ворожий літак скинув бомби.
Нас добряче струсонуло і обсипало битою цеглою. В автобус увірвалася пил і їдкий запах гару. Але ми продовжували шлях і незабаром подолали по дерев’яному настилу заболочену стару зрозумію, за якої зупинилися на відпочинок у невеликому лісі.
Попереду була Вязьма, позаду простори Смоленщини, охоплені полум’ям війни. Ми переконували один одного, що сюди фашистів не пустять, хоча у кожного була гостра тривога.
У Вязьму прибутку в післяобідній час. У молодому сквері поруч зі станцією в очікуванні евакуації розташовувалися, напевно, сотні дві-три поранених. Ми подякували господаря автобуса, принесли вибачення і не забули запитати, куди «щаслива» сім’я пройде далі. Нам відповіли, що поки вона буде добиратися до своїх родичів у Москву. Не знаю, як у інших, але у мене ці люди не викликали ні найменшого співчуття.
Наша група розмістилася на чахлим випаленій сонцем траві. Медичні працівники роздали кожному пораненому квадратик щільного паперу з буквою, поспіхом виведеній фіолетовим чорнилом, було три літери: «Л», «С», «Т». Вони визначали ступінь поранення: легке, середнє, важке. Я отримав «С». Почалася навантаження в ешелон. Забрали на носилках тяжкопоранених, потім всіх із середнім ступенем поранення. Легкораненых у вагони не пустили.
Вночі ешелон пішов з Вязьми в Тулу. Вікна у вагонах були ретельно задрапіровані. Всередині тьмяно блимало світло. Нас добре погодували, декому наклали пов’язки. З’явилися цигарки й махорка. Тільки в Тулі зняли маскування, і ми повною мірою відчули себе в глибокому тилу. Наступного дня близько полудня наш ешелон підійшов до Пензі. Над містом було безхмарне блакитне небо, стояла спека. Літо в середній смузі Росії було в самому розпалі.
Так закінчилася моя служба в 18-ї дивізії. В кінці літа 1941 року її полиці і підрозділи мужньо билися в оточенні на території Краснинського району Смоленщини.