На громадянці – художник, на війні – розвідник | Історичний документ

Тіло Слави залишилося на місці — витягнути його поки не вдалося. При першій можливості я буду там, і, якщо це вдасться, ми постараємося віддати бойового товариша останній борг, поховавши його в такому місці, де могила була б примітне і могла б зберегтися надовго. Якщо тільки мене не спіткає доля Слави й інших товаришів, вже віддали життя за Батьківщину, що кожен з нас готовий зробити в будь-яку хвилину,— ми зберемо всіх старих друзів Слави та на могили його згадаймо наші бойові дні, його героїзм і Вашу печаль розділимо з Вами.

Повернетеся в Ленінград — приходьте до нас на Червону вулицю, будинок 73, кв. 23, моя дружина буде рада Вас бачити, так як про Славу я їй дуже багато писав, і вона знає його по листам як самого близького і дорогого мені товариша. Весь наш колектив висловлює Вам глибоке співчуття і разом з Вами тужить про передчасну смерть нашого бойового друга — Слави Хотинського. За дорученням командування М. Вашкевич.

Тепер уже й друге ім’я з’являється так само наполегливо: М. Вашкевич. Він хто? Може бути, студент-історик, судячи по колу образів, що виникли в його фронтових поемах (дві вирізки з газети «За Батьківщину!» теж збереглися разом з листами до Тамари Хотинської). Про нього і зовсім нічого не відомо. Якби живий був, напевно, був би відомий,— писати такий чоловік не кинув би… Є нитка, з якої можна розпочати пошук Вашкевича: в листі названо адресу його будинку.На громадянці   художник, на війні   розвідник | Історичний документЗ трамвая, що йде по дорозі на Стрельну, я зійшла якраз на тій зупинці, де воював сержант Хотинський. Неподалік від блакитного Новознаменского палацу стоїть багатоповерховий будинок Вищого політичного училища імені 60-річчя ВЛКСМ МВС СРСР.

Під годинником чекала я знайому лише по голосу дочка Вашкевича. Крім неї прийшли і її мати, Зоя Іванівна, Леонід Михайлович і Софія Михайлівна Андрієві. Ми познайомилися між собою і з тодішнім директором філії Центрального музею внутрішніх військ Володимиром Миколайовичем Осокиным. Він провів для нас екскурсію по музею. Тут були показані шлях і подвиги чекістів, починаючи з громадянської війни. У вітрині, від носящейся до періоду Великої Вітчизняної війни, ми побачили, що лежать поруч зошит молодшого політрука Михайла Вашкевича та довідку, видану командира розвідувального батальйону Ростиславу Хотинського. У кімнаті, що примикає до залу з експонатами, директор музею дістав два пакети з тими ж прізвищами.

Відкриваю пакет, надписанный: «Р. Ю. Хотинський», і бачу його солдатську книжку, лист від мами, лист від Тамари, листівку від Асі… В пакеті з ім’ям М. Ф. Вашкевича лежить товста пачка листів—його фронтовий щоденник. Той, кому траплялося займатися пошуком документів, зрозуміє хвилювання і спрагу прочитати скоріше все це. Але в той день нас чекала ще одна зустріч. У щоденнику Хотинського двічі згадується підліток Льова, його двоюрідний брат. Тепер Лев Якович Рубінштейн приймає нас всіх, зібраних листами двох фронтових друзів, у себе вдома.

Був переддень Дня Перемоги. Сонячно, тепло, весняно. Стіл був накритий святково, і ми говорили про війну, про тих, хто живе в пам’яті близьких і всього народу. Виявилося, що дочка Михайла Федоровича Вашкевича багато років приходила на зустрічі ветеранів дивізії зі списком людей, згаданих у батьківських щоденниках, але так нікого і не змогла відшукати: мало залишилося в живих тих, хто в перші місяці війни захистив місто своїм життям.

— А я не знав, що збирається дивізія,— жалкував Лев Якович,— просто приходив на ту саму околицю міста, до пам’ятника-танка (знав, що Ростик воював у тій стороні), прикріплював до танку стрічку, на неї писав заздалегідь: «У цих місцях загинув 28 січня 1942 року Рости слав Хотинський». Через кілька днів проїжджав на трамваї — бачив, що стрічка там, значить, хоч скільки-то людей прочитали ім’я брата…

— У щоденнику є запис про вас, про те, як ви ходили до нього за порадою, як потрапити на фронт,— кажу я.— І ви тоді?..

— Звичайно, пішов на фронт,— відповідає наш господар. Йому в ті дні було сімнадцять років, а тепер він відомий художник-графік, ілюстратор багатьох книг, найчастіше пригодницьких і історичних. На війні був зв’язківцем. Кавалер ордена Червоної Зірки.

Ми сидимо за столом, півгодини тому незнайомі люди, читаємо листи двох загиблих на фронті друзів, вимовляємо в їх пам’ять перший тихий тост, а потім говоримо і наговоритися не можемо — ось як багато спільного в нашій долі. І зовсім молодою, на наш погляд, людина, Дім Дімич, з нами сидить, теж говорить по-дорослому знающе. Одна у нас країна, одна історія — ось у чому суть.

Про Дім Димыче треба сказати окремо. Він прийшов за дорученням музею училища, він з його активу. Увійшов— світловолосий, розпашіле обличчя, форма. Доклав руку до козирка кашкета, відрекомендувався: «Прибув за дорученням». Поки розглядали листи, малюнки,— записував у крихітну книжку. Перед вечерею хотів відкланятися, але, до нашого спільного задоволення, залишився і в розмові брав участь розумно і шанобливо. А говорили ми про все, про що говорять на таких застіллях, але головною темою була Пам’ять. Адже тільки тому ми тут і зібралися, що хтось пам’ятав про двох рядових солдатів Великої Вітчизняної.

Ми сиділи за столом, і це справді був наш День Перемоги, як його відзначають у всіх будинках, по всій країні. Ось уже більше сорока літ минуло, а ми всі відзначаємо його, як вчора відбулося головна подія життя.
Про свого батька, Михайла Вашкевиче, розповідала Майя Михайлівна: — Ми жили в евакуації під Омськом і отримували його листи, його вірші, опубліковані у фронтовій газеті. Пам’ятаю, я читала їх на піонерських зборах.

Мама соромилася, казала, що вони не так вже й досконалі, але нашим хлопцям подобалися. А з одного вірша — «Дівчині з Білозерська» — ми зробили пісню. Йдемо з прополки і співаємо: З далекого краю, де панує завірюха І лютої зими немає кінця, Нам пише на фронт бойова подруга, Наречена героя-бійця…

Всі зошити батька з його щоденниками ми знайшли у себе вдома, коли повернулися з евакуації. Адже батько воював поруч з містом, іноді приходив додому. Мені хоті лося побачити людей, які його знали на фронті, я шукала їх, але не знаходила. І раптом чую в інформації по радіо: вийшов збірник «З пером і автоматом», і серед військових кореспондентів називають прізвище батька! Я потім познайомилася з автором нарису—письменником Вересовым, виявилося, що вони працювали в одній редакції…

— У Ростике є одна друкована рядок.— Лев Якович дістав з книжкової полиці сірий пам’ятний тому прекрасної книги про ленінградських художників — «Подвиг століття». Відкрив на 205-й сторінці: «А командиром нашої розвідгрупи був художник Слава Хотинський, відчайдушної хоробрості людина і зухвалий розвідник. Загинув він». Це спогади художника Павла Аба.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь