Мурахи і спека не перешкода Радянському розвіднику | Історичний документ

26 червня 1941 року, на п’ятий день війни, в полк, в якому служив Курбан Дурды, прибув командир дивізії. Він довго розмовляв з командиром полку підполковником Крамским, досвідченим і бойовим офіцером, учасником війни в Іспанії, груди якого прикрашали три ордени Червоного Прапора.

Мова йшла про розвідку в тилу ворога, по той бік Прута.

— У вас знайдуться підходящі люди?

— А як же, товаришу комдив! — відповів командир полку.

— Що ж, називайте…

— Відділення молодшого сержанта Курбана Дурды, — подумавши, запропонував Крамськой.

— А, пам’ятаю, пам’ятаю! — пожвавився командир дивізії. — Вірно. Знаю його. В походах на Західну Україну і в Бессарабію бачив. Викличте його.

Рота Курбана Дурды розташовувалася досить далеко. Однак від штабу полку до батальйону, від батальйону до роти, від роти до взводу наказ командира дійшов за час, якого не вистачило б навіть на те, щоб випити піалу чаю.

Молодший сержант миттєво привів себе в порядок і відправився в штаб полку.

— Не впоратися ж про моє здоров’я викликають, — думав він дорогою. — Мабуть, справа якесь… А може, насварити за що-небудь?.. Але це доручили б комбатові або ротного. Ні, тут щось інше… Не стануть же викликати в штаб по дурницях.

З цими думками він постав перед командиром дивізії:

— Товаришу комдив, дозвольте звернутися до підполковнику? — І, отримавши дозвіл, витягнувся перед Крамским: — Молодший сержант Курбан Дурды з’явився за вашим наказом!

Незабаром всі троє схилилися над розстеленому на столі картою. Командир дивізії і командир полку роз’яснили командиру відділення бойову задачу. Курбан Дурды робив помітки на своїй двухверстке. Так минуло близько години.

— Ну, все ясно? — пильно глянувши на молодшого сержанта, запитав комдив. — Так точно, товаришу комдив, завдання ясна, — відчеканив Курбан Дурды.

Вечоріло. В темряві відділення Курбана Дурды непомітно підійшов до берега. Завдання роз’яснили всім бійцям. Це була їх перша вилазка в тил ворога, і бійці хвилювалися.

Ні шелесту, ні звуку. Внизу тьмяно поблискувала вода. Серед очеретів темніли рибальські човни. Місце для переправи обрано не випадково. Густий високий ліс, на тому боці річки підходив до самого берега, і було відомо, що німці туди й носа не показують.

Тихо дихала річка. Лише зрідка всплескивала риба, та вода, накатываемая на берег легким вітерцем, ворушила прибережний пісок і шаруділа очеретом. Дивовижний спокій панував навколо.

Несподівано гладь річки висвітлила ракета. За нею спалахнула друга, третя. Невже фашисти засікли їх?! Бійці, стримуючи подих, притулилися до землі. Минуло кілька томливих хвилин. Знову стало темно і тихо.

Коли очі звикли до темряви, командир роти лейтенант Олесишвили, проводжав своїх людей на завдання, глянув на світний циферблат годинника і кивнув Курбана. І тут же, немов за його команді, десь далеко загуркотіли гармати, пролунав тріск кулеметних черг, виття хв. Немов грім розколов небо.

Молодший сержант глянув на лейтенанта, і вони розуміюче посміхнулися один одному. Все йшло за планом: відволікають увагу противника вогнем на іншій ділянці.

Лейтенант коротко шепнув:

— Пора, — і притиснув до грудей Курбана Дурды. — У добрий шлях! Благополучного повернення, друзі!

Що ще міг сказати командир роти, проводжаючи своїх солдатів на небезпечне бойове завдання? Він був з ними весь час. Разом вони ретельно відпрацювали всі деталі поставленої перед відділенням завдання. І все ж, незважаючи на впевненість у своїх бійців, він насилу стримував тривогу.

Намагаючись не шуміти, розвідники один за іншим спустилися з крутого берега до човнів. Обережно сіли в одну з них. Двоє зіштовхнули човен на глибину і перевалились в неї через борт.

Мурахи і спека не перешкода Радянському розвіднику | Історичний документ

Ліс, здавалося, не скінчиться. Високі дерева тихо шелестіли невидимими кронами, немов шепотіли бійцям, що тим нічого побоюватися під їх захистом. Йшли довго, без відпочинку, форсованим маршем. Підстьобувало час. Відділення досягло заздалегідь наміченої мети ще до світанку.

Розвідники вибрали місце, зручне для спостереження, метрах в п’ятдесяти від дороги, замаскувалися. І в самий раз. Небо на сході заалело. Увагу Курбана Дурды і його товаришів привернуло село, яке розкинулося вздовж шосе. Майже біля кожної хати стояла машина з антеною.

Мабуть, тут розташовувався штаб великого з’єднання. Здогад перейшла у впевненість, коли з світанком рух на дорозі пожвавилося. У село все час підтягувалися бронетранспортери, але довго не затримувалися і незабаром йшли далі, про що можна було судити по затихающему далеко гулу моторів.

До великого будинку, який добре проглядався з того місця, де засіли розвідники, безупинно під’їжджали мотоциклісти. Квапливо взбегая на ганок і провівши в приміщенні кілька хвилин, вони так само квапливо вибігали і сідали на мотоцикли і зривалися з місця.

Все побачене Курбан Дурды заносив в зошит і на карту. Повільно минав час. Почало припікати сонце. Навіть в тіні жарко.

Раптом почувся глухий гуркіт і брязкіт. На дорозі здалися танки. Розділившись на дві колони, вони охопили село з двох сторін і зупинилися. Розвідники нарахували понад двісті танків, близько ста артилерійських тягачів, багато автомашин, вщерть набитих солдатами.

У другій половині дня з’явилися літаки з чорними хрестами на фюзеляжах. Один за одним вони йшли на посадку десь за селом.

— Ого! Та тут, виявляється, польовий аеродром!. — шепнув Бочаров командиру відділення, який замальовував силуети незнайомих літаків.

Зошит та карта були поцятковані записами, малюнками і умовними знаками. Все б нічого, якщо б не дошкуляли мурашки! Маскуючись в темряві, розвідники не помітили, що потривожили мурашник. Місце міняти вже було не можна. Доводилося терпіти. А тут й інша біда — спрага. Курбан Дурды з тривогою оглядав солдатів. Губи у всіх пересохли і потріскалися.

Спрага! Пити! Курбана Дурды, що виросла в краю Кара-Кумів, не треба було пояснювати, що це таке. В Кара-Кумах бувають міражі. Скільки не біжи, скільки не повзи до оманливе поблескивающему неподалік озера, води не досягнеш.

Тут було інакше. Осторонь, буквально в декількох кроках від розвідників, на відкритому місці дзюрчав прозорий вабливий джерельце. Справжній джерельце, не міраж! Як ні намагалися бійці не дивитися в ту сторону, вода ні-ні, а притягувала їхні погляди, немов заворожувала.

Бочаров раз облизував сухим язиком губи. Рахімов від злості навіть закрив очі. Не втримався і Велієв, але тут же уткнувся носом у землю і почав жувати стеблинка. Молодший сержант похмуро подивився на нього. Боєць весь якось зіщулився, немов викритий у поганому вчинку хлопчисько.

Так, у десятці кроків від них виблискувала на сонці вода. Але близький лікоть… Піти туди — значило виявити себе і товаришів, провалити бойове завдання. Це розуміли всі і терпіли… А тут ще прокляті мурахи. І навіть чертыхнуться гучно не можна.

Вже стемніло, коли розвідники зібралися в зворотний шлях.

— Ось тепер і пийте досхочу, — пошепки сказав командир.

Бійці підповзли до води. Пили захлинаючись, жадібно, немов бажаючи осушити весь джерельце. Намочили пілотки і обтерли пітні, гарячі від мурашиних укусів тіла. Останнім напився Курбан Дурды.

— Не забувайте, завдання ще не виконане, — сказав він, коли розвідники заглибилися в ліс. — Найголовніше попереду: дістатися до своїх.

— Зрозуміло, товаришу молодший сержант, — почулося у відповідь.

— А як ті кулеметники? — запитав Рахімов.

— Що ж, мови прихопити непогано… Подивимося…

Розвідники йшли назад до Пруту. Пізно вночі ліс перед ними раптом розступився. Розпалені обличчя пестив прохолодний вітерець з річки. Курбан Дурды озирнувся. Вони вийшли до берега трохи нижче човна і рушили вздовж нього.

Раптом посланий в дозор Рахімов просигналив: Шлях закритий!

Попереду була вогнева точка, та сама, яку вони примітили минулої ночі. Курбан Дурды вирішив все ж таки не ризикувати і обійти німців стороною. Але тільки вони рушили вперед, як пролунав гучний оклик:

— Хальт!

Не розгубившись, розвідники замість відповіді почали закидати гітлерівців гранатами. Кілька трупів залишилося лежати на землі. В сторонці, піднявши над головою руки, витягнувся німець.

— Сдаваюсь! Сдаваюсь! — кричав він.

А тим часом по обидві сторони річки заговорили кулемети. Завела свою музику і артилерія. Ракети стали висвітлювати місцевість. «Як би під вогонь своїх не потрапити, — подумав Курбан Дурды і наказав заглибитися в ліс, щоб під його прикриттям вийти до переправи.

Полонений зі зв’язаними руками очманіло крокував попереду. Розвідники, навантажені трофейними автоматами, йшли слідом, підштовхуючи його.

Незабаром вийшли до човна. Зв’язавши полоненому ноги, розвідники поклали його на дно, туди ж звалили і все захоплене зброю.

Вже було зовсім темно, коли вони досягли берега, і Курбан Дурды доповів не скрывавшему своєї радості лейтенанту Олесишвили про виконання завдання. Розвідники переходили з обіймів в обійми. А незабаром молодший сержант вже простягав карту і зошит із записами командиру дивізії.

— Тут всі дані, товаришу комдив, — доповів він. — А дещо зможе доповнити і цей, — кивнув він у бік полоненого.

У той же день наша авіація і далекобійна артилерія розгромили штаб армійського корпусу, знищили аеродром, багато живої сили і техніки ворога. Готується на цій ділянці наступ противника було зірвано.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: