Мовчазний розвідник | Історичний документ

В один з дощових осінніх ночей 1943 року, коли трохи вщухла безладна стрілянина на Дніпровському плацдармі, розвідники лейтенанта Ст. Некрасова повернулися з бойового завдання. Це була вже третя вилазка гвардійців протягом неділь в тил ворога. І кожен раз вони поверталися з ланцюговими відомостями про ворога. І тепер, розташувавшись в одному з бліндажів прямо на соломі, спали мертвим сном. Їх не могла розбудити навіть відновлена під ранок артилерійська канонада.

І ось відіспавшись, розвідники приступили до обіду. Жартували одне над одним, згадуючи нічний похід в гості до фашистів. У цей час у розташуванні з’явився боєць з личками єфрейтора на зім’ятих ще погонах.

— Представляю вам прославленого розвідника єфрейтора Михайла Копитова, — посміхнувшись, сказав командир відділення сержант Георгій Мінін.

Розвідники прискіпливим поглядом окинули новенького. А коли їхні погляди затрималися на орден Червоної Зірки, поблескивающем на його гімнастерці, очі відразу потеплішали. Значить, хлопець бувалий. Один з розвідників простягнув йому казанок з гречаною кашею і великий кусень чорного хліба.

Пообідавши, розвідники розташувалися під великим кущем вже з опалим листям, щоб затягнутися самокрутками, начиненими фронтовий махоркою. Так, слово за слово, вони почали дошкуляти Копитова запитаннями: «Що та звідки?».

Копитов про себе розповідав скупо: народився в 1921 році в селі Фомінськ Алтайського краю. В армії з 1942 року. Брав участь у боях на Північно-Західному і Центральному фронтах. Орден отримав за «мови», взятого ним перед самим початком Курської битви. Ось, мовляв, і вся біографія.

— Що ж сказав про найголовніше: одружений чи неодружений?— не то жартома, не то серйозно запитав Анатолій Волков.

— Ні, — відповів Михайло.

Мовчазний розвідник | Історичний документФашисти готувалися до нових контратакам, робили спроби захопити плацдарм.

В зворотний шлях рушили вже на світанку, коли передова закуталася щільною серпанком туману і фашисти наосліп пускали кулеметні черги молочно-білу пелену. М. Копитов йшов слідом за командиром взводу. Був спокійним, уважним, висуваючи вперед, переглядав, немає небезпеки на їх шляху. Коли вже наближалися до передової, сталося непередбачене з рядовим Семеном Гулько. Пробираючись крізь густу поросль чагарнику, він влучив у зарослий бур’яном окоп і сильно підвернув праву ногу. М. Копитов, не кажучи ні слова, підійшов до товариша, підставив своє плече. Розвідники переглянулися: «Такий у біді одного не залишить». І по черзі допомагали С. Гулько добиратися до переднього краю.

Більшу частину шляху пройшли тихо. А коли минули лінію фронту і опинилися на своїй стороні, настало пожвавлення. Загомоніли всі одразу. Чому не могли взяти «язика»? Чому лейтенант Ст. Некрасов раптом змінив своє початкове рішення затриматися в тилу до наступної ночі і тепер вони завчасно йдуть «даремно»!

Мовчки йшов лише М. Копитов. Він був байдужий до цих розмов. І все, що відбулося пояснював по-своєму: «Значить, так треба, — думав він.— Здобувши ланцюгові відомості, командир вирішив не затримуватися ще на добу з-за якогось фріца, від якого може бути і користі ніякої».

— А ти чому мовчиш, сибіряк?— звернувся до нього Л. Волков.— За добу ми від тебе живого слова не почули. Чи у вас там, у Сибіру, всі такі?

— Які?— перепитав його Михайло.

— Так ось такі, похмурі й мовчазні.

Михайло уважно подивився в обличчя Волкову, посміхнувся і тихо сказав:

— Ми в Сибіру з дитинства привчені до полювання. А на полюванні багато не розмовляють. Розвідка — полювання, тому раджу і тобі поменше просторікувати.

— Ну, даєш! — пробурчав Анатолій відійшов від Копитова.

…Михайло йшов і згадував, як ще в дитинстві, коли ому було 9 років, вони разом з батьком вирушили на полювання. Цілий день мовчки бродили по плавнях. Батько вбив п’ять качок. Стріляв він. Але марно. Ніч провели біля озера. Розпалили багаття, спали під копицею сіна. Вночі він сильно промерз, піднявся, підкинув дрова у багаття. Батько схвально дивився на нього й мовчав. Батько… Де він зараз? Чи живий? Пішов відразу ж, як почалася війна. Проводжали всім селом. А з радиодинамика, прикріпленого до стовпа біля сільради, звучала набатная пісня: «Вставай, страна огромная, вставай на смертний бій…» А через півроку і він пішов слідом за батьком…

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь