Не беруся назвати точні цифри, скільки тисяч осіб, які проходили службу в Афганістані, отримали поранення або загинули в результаті підриву на мінах. Скільки одиниць бойової та іншої техніки знищено або виведено з ладу з цієї ж причини. Але якщо провести аналіз тільки по своєму батальйону, то це буде не менше 30 відсотків.
Командування армії США і країн НАТО, на основі досвіду локальних війн висунув концепцію «наземної мінної війни». Вона передбачає масове, необмежену за масштабом, місця і часу їх бойове застосування. Робиться це з метою зниження маневрених можливостей ударних угруповань противника, підвищення ефективності вогневого ураження, порушення бойових порядків і забезпечення виграшу в часі і просторі.
Мінна війна в Афганістані носила тотальний характер і доставляла масу неприємностей нашим підрозділам. Міни встановлювалися скрізь і причому самі різні: італійські, американські, китайські, наші, радянські. Крім хв робили і встановлювали фугаси величезної потужності, використовувалися міни-сюрпризи під виглядом простий авторучки, запальнички чи іншого предмета. Були магнітні міни та радіокеровані, підземні і з годинниковими механізмами. Міни ставилися на дорогах і стежках, у виноградниках і в місцях ймовірного скупчення нашої техніки і особового складу, протипіхотні та протитанкові.
Хв було багато, різних, усюди. І перш ніж кудись йти чи їхати, чи навіть просто відійти на один крок з перевіреною колії, потрібно було обов’язково перевірити, чи немає тут хв. Моє особисте «знайомство» з мінами відбулося 18 вересня 1986 року, тобто рівно через три з половиною місяці після прибуття до Афганістану. Ось як це було. Наведу кілька витягів зі свого щоденника.
«18.9.86 р. Як кажуть, випробовувати долю двічі не можна. Два дні тому у мене стріляли в упор, але я живий. Сьогодні під моїм БТР вибухнула міна, і знову живий. Що це? Везіння або відстрочка? Все навколо кричить: «Будь обережний!» Ніби відчував, що наеду намину. Дивився на дорогу, немов гіпнотизував її. Думав сказати водієві: «Дивися, дивися уважніше!» Але там, де вона стояла, побачити її було неможливо. На зворотному схилі горбка і причому правіше основної дороги метрах в чотирьох.
Спочатку була яскрава спалах, потім якийсь грім, з мене злітають кепка і окуляри. Я все це ясно відчуваю, але нічого не можу збагнути. Ні страху, ні болю, ніяких інших відчуттів крім здивування: що відбувається, куди я лечу і чому? Свідомість обпікає думка: б’ють з гранатомета. Звідки? Інстинктивний професійний погляд навколо — побачив дим і яму. Після цього доходить: підрив на міні.
Добрий радянський БТР, скільки людських життів ти врятував! Друге ліве колесо відірване так, наче його ніколи й не було, броньований борт завернуло на 90 градусів вгору. А ми всі живі! Спасибі конструктору, який придумав цю чудову машину. Всі інші події дня будничны і прості. Головне на сьогодні, що живий сам і живі підлеглі. Правда, вуха заклало так, що майже нічого не чую. В іншому відчуваю себе здоровим.
Найстрашніше для мене — залишитися калікою, без ніг, рук. Все, що завгодно, тільки не це. І друге — це, звичайно, сім’я. Не можу собі уявити, як Тетяна і дочка дізнаються про «це», що немає чоловіка і батька. Це страшно!»
«9.10.1986 р. Сьогодні в 12 годин дня на 11-й сторожової застави загинули два солдати. Два радянських хлопчини, і прослужили вони в нас усього два місяці. Загинули в результаті підриву на міні. Це жахливо! Як з цим боротися? Вони б жили, якби виконали всі мої вимоги. З кожним призовом молодих воїнів все починається заново. Вони не вірять в смерть, вони її не бачили. Вони вважають себе людьми, познавшими війну і научившимися воювати. Пересічні І. Р. не повірили моєму досвіду і досвіду інших солдатів. Вони вийшли за межі сторожової застави і відійшли метрів на вісімдесят. Навіщо вони це зробили? Найвірогідніше — хотіли набрати винограду. Який же він «дорогий», цей проклятий виноград!»
«7.1.1987 р. Перший запис у новому році. Багато було всяких подій. Був відпустку, промелькнувший, як сонячний промінчик, були бої, і жорстокі бої. У їх числі невдалий похід на 19-ту заставу, коли, потрапивши в «зеленку», пройшли півтора кілометра, втратили двох чоловік убитими і сімох поранених. Звичайно, просто пройти на танках можна було, але провести колону так, щоб її не втратити, можливості не було. Бунтівники діють дрібними групами, б’ють з гранатомета осколковими, б’ють кумулятивними, б’ють із стрілецької зброї. І все це в нас. Викопали собі ходи сполучення, окопи, спорудили доти і воюють. Звичайно, їм в цій війні теж дістається і від танкових гармат, і від зброї БМП і БТР. Але ми відкриваємо лише у відповідь вогонь. У «духів» тактика дій проста: підкрадаються, затаюються, вичекавши момент, роблять один-два постріли і — в хід повідомлення або в кяриз. Потім перебираються на нову позицію метрів за 100-150 і знову стріляють. Знищити вони нас не можуть, але навіть один убитий — це страшна біда.
Другий похід на ту ж заставу також виявився безрезультатним. До того ж повстанці встигли замінувати протипіхотними мінами все узбіччя вздовж дороги. При першому ж обстрілі бійці стали розбігатися з дороги до укриття. В результаті підірвався на міні рядовий Р. Йому відірвало ногу, людина лежить без ноги на мінному полі і просить допомоги. А навколо посвистують кулі. Кажуть, що та куля, яку ти чуєш — не твоя. Може бути, але все одно, ситуація не з приємних. Витягав рядового Р. старший прапорщик Коробейников Валерій Іванович 39 років. І страшно йому було йти на мінне поле, але необхідно. Тепер я починаю розуміти, чому всі, хто побував в Афганістані майже ні про що не розповідають. А що розповідати? Про те, як гинуть радянські солдати і офіцери? Про те, як страшно повзти по мінному полю під кулями за своїм пораненим товаришем? Про це так просто не розкажеш. Та й не хочуть знати про це там, у Союзі. Без знання про все це простіше і легше жити».
«10.4.1987 р. Сьогодні ходили колоною на Саяд. Підсумок: два підриву. На щастя, всі живі. Але один танк потребує капітального ремонту, другий самі відремонтуємо. А сталося все так. Сапери перевірили маршрут. Колона з 16 одиниць техніки пройшла нормально. А на зворотному шляху сталися вибухи. Таким чином, або це керовані фугаси, або міни з таким секретом, який в даному випадку наші сапери, розгадати не змогли. Зараз найстрашніше — це міни. Стоять старі, ставляться нові, все перемішалося».
У цих коротких щоденникових записах показано чотири абсолютно не пов’язаних між собою ні за часом, ні за місцем подій епізоду. Одне їх пов’язує — міни. Міни, які підстерігали нас всюди. Ні з чим не зрівнянні почуття людини, яка їде за не перевіреною і не очищеної від мін дорозі, всі внутрішні органи існують ніби в невагомості і незалежно один від одного, тремтять всередині, чекаючи, що ось-ось станеться вибух.
Часто зустрічалися міни-сюрпризи. Приміром, авторучки. В одному з підрозділів, що дислокувалися в Кабулі, стався такий випадок: хлопчисько-афганець попросив у нашого солдата пачку цигарок в обмін на авторучку. Угода відбулася тут же. Хлопчик втік. Коли наш солдат почав авторучку розбирати, стався вибух, в результаті постраждали руки і обличчя солдата. І ось такі мінні пастки можна було чекати де завгодно і в чому завгодно.
Може виникнути питання: чому ж ми дозволяли суперникові все це робити? Так, ми розуміли серйозність становища і вживали заходи щодо попередження підривів, розшуку та знищення хв. В цих цілях були задіяні всі штатні інженерно-саперні підрозділи, оснащені новітньою технікою. Використовувалися спеціально навчені на розшук хв собаки. У кожному підрозділі було відділення позаштатних саперів. Все це було. Але й хв було багато, вони траплялися всюди, і пройти двічі по одному і тому ж маршруту, двічі його не перевіривши, було не можна. Мінна війна велася цілеспрямовано, великомасштабний, і зараз промовчати про те, що вона приносила результати тим, хто ці міни ставив, — значить не розкрити одного з головних напрямків нашої роботи — боротьби з мінами.