Понад 50 років (в тому числі і роки війни) я пропрацювала в 1-му санаторії гастроентерологічного профілю, заснованому в 1921 р. Він розташовувався на Кам’яному острові в колишньому особняку А. А. Половцова. Під час війни з Фінляндією санаторій був переобладнаний в госпіталь на 200 ліжок.
Багато жителів міста поступали в госпіталь у вкрай виснаженому стані. Так, пригадується молодий інженер, який тримав у руках половину обідраною кішки і вимагав, щоб ми її негайно засмажили. Його насилу заспокоїли, нагодували і відправили на лікування.
Для того, щоб зберегти тепло в приміщеннях, доводилося носити воду з Неви (нерідко з піввідра, — не вистачало сил) і наповнювати систему опалення, заготовляти дрова з зруйновані бомбами будинків, розвантажувати розбиті снарядами баржі. Працівникам госпіталю вдалося навіть зберегти «зимовий сад» з його чудовими пальмами під стелю, які пізніше були передані в Ботанічний сад.
Статистичні дані по Ленінграду за цей період часу показали, що смертність у нашому госпіталі була нижче, ніж в інших лікувальних установах. На зборах лікарняного активу був оголошений наказ, в якому госпіталь відзначався як один з кращих, а його колектив був нагороджений почесною грамотою.
У 1943 р госпіталь був переобладнаний в будинок відпочинку 13-ї повітряної армії Ленінградського фронту. В ньому відпочивали і лікувалися після поранень льотчики.
Наведу один приклад. Одного разу в розмові зі мною льотчик – винищувач Ст. Шиманський сказав (це було якраз перед його відправкою на фронт) «Я чомусь думаю, Марія Павлівна, що ми зустрічаємося в останній раз».
Я хотіла заперечити, але була зупинена нетерплячим жестом. «В останній раз, — твердо повторив Шиманський — але пам’ятайте одне: живим мене вороги не візьмуть. Німцям я радості не доставлю, борг виконаю гідно». Він грав в той день на роялі, не перестаючи, поки за ним не прийшла машина. Попрощався з персоналом і поїхав, залишивши про себе теплу пам’ять. Минуло кілька тижнів. Над Синявинскими болотами Шиманський протаранив своєї палаючої машиною ворожий літак, подібно до того, як це зробили його однополчани — Пантелєєв і Сологубов.
27 січня 1944 р. Ленінград був повністю звільнений від блокади. Щастя переповнювало душі людей, гримів салют. Головлікар Пластиліну обняла стоїть поруч льотчика і сказала: «Спасибі вам — захисникам міста, тепер наші діти можуть йти в школу, не боячись обстрілів і бомбардувань».
Навесні 1944 р. письменник Л. В. Пантелєєв відвідав госпіталь №108 і висловив подяку колективу за допомогу, надану йому в тяжкий час блокади.
Після цього у газеті «Комсомольская правда» 22 березня 1944 р. він писав про дітей Ленінграда і, зокрема, про двох дівчаток, які жили під час війни на Кам’яному острові при госпіталі, де їх мами-лікарі були на казарменому положенні: «…Не знаю, чи вийдуть з них поети, але обидві вони талановиті. Таня Пластиліну навчається у 7-му класі, їй 13 років, Тані Семенової — 11 років, вона в 5 класі. Те, що в їх часом невмілих і незграбних віршах — талановите, натхненне, героїчне — то це очевидно.
Впевненістю в перемозі, не дивлячись ні на що, гордістю і непохитністю Ленінградського духа віє від вірша Тетяни Семенової напередодні 25-річчя Жовтневої революції: «Не загоряться лампи на вулицях і площах, Не заграють прапори на баштах і дверях. А німець буде намагатися нам свято зірвати великий, І, може, тривоги будуть, і будуть зенітки стріляти! Але знай же, німець проклятий, ми вистоїмо до кінця! Не здригнуться коліна від страху, не здригнуться від страху серця!»
Вірші незграбні. Але скільки ж в них щирої пристрасті скільки душевної величі в цьому дитячому гніві, в цьому безмірному, з самих глибин серця йде презирство до ворога. Вірші написані в листопаді 1942 р. Зараз у нас 1944 р., березень. Ленінград відсвяткував велику перемогу. Облога знята, ворог розгромлений. Але чи не здається вам, що він розгромлений вже тоді, коли рука десятирічного дитини виписувала карлючками ці залізні клятвені рядки?! (Марія Павлівна Семенова)