Бої в Криму не вщухали ні на один день. До кінця 14 травня німці з півночі прорвалися до околиці Керчі. Наш полк відійшов і зайняв позиції на ділянці Аджимушкай — Бакси. Ніч пройшла порівняно спокійно. Але зате вранці противник остаточно остервенел.
Блідий світ займається дня ледь пробивається через ранкову млу, а в повітрі вже кружляють ворожі літаки. Більше 10 важких бомбардувальників «Юнкерс-87» проходять у бік Керчі і скидають свій смертоносний вантаж на причали морського порту. Не встигли вони відбомбитися, як у небі пролітають нові групи фашистських літаків. Повітряні пірати бомблять житлові квартали Керчі, завод імені Войкова, селища Аджимушкай. Кілька літаків з чорною свастикою на крилах скинули бомби на наші вогневі позиції. Потім вони переходять на бриючий політ і обстрілюють нас з гармат і кулеметів.
Від розривів фугасних бомб, мін і снарядів глухо здригається земля. Все кругом оповите пилом та димом. Пахне гаром і трупами. Німці підсилюють артилерійський і мінометний обстріл. Сотні мін і снарядів обрушуються на наш передній край, переорюючи заново вже зранену землю.
Ураган вогню раптово припинився. За пагорбами злетіла червона ракета. Почався наступ ворога. Цеп за цепом рухається німецька піхота. І як завжди, попереду її, ліворуч і праворуч — танки. Супротивник уже близько, але наша піхота чомусь мовчить. Невже всі загинули? І коли німці були вже метрів за двісті від наших окопів, загриміли винтовочные постріли, пролунала часта дріб кулеметів, розкотисто вдарили гармати. Кілька фашистських танків спалахнули майже одночасно. Приголомшені німці, які йшли за ними, притулилися до землі. Але ось вони схаменулися і полізли знову. І знову змушені були залягти.
Комісар згадує: До нас на спостережний пункт пробирається командир відділення зв’язку сержант Кондратьєв і доповідає, що зліва по балці, огинаючи батарею, рухаються німецькі автоматники. Їх не менше взводу.
— Обійти вирішили, сволочі, — тихо я лаюся. Забираю з собою бійців взводу управління і біжу до знарядь. Тут до нас приєднується чоловік 10-12 огневиков. Озброївшись хто чим — гвинтівками, автоматами, ручними гранатами, — вийшли у фланг супротивникові. За невеликим гребенем сховалися. І як тільки німці підійшли впритул, несподівано для них кинулися в атаку. Зав’язалася рукопашна сутичка. Фашисти не витримали нашого натиску і побігли.
Настав 16 травня. Ще не розвиднілося. По землі низько стеляться сірі клапті передранкового туману. З моря тягне вогкістю й прохолодою. Більшість бійців, загорнувшись в шинелі, дрімають біля гармат. Раптом звідкись здалеку долинув гул літаків. З кожною хвилиною він наростає, стає все ближче і ближче. В небі здалося до 30 пікіруючих бомбардувальників «Юнкерс-88». Вони йдуть прямо на нас. На батареях почулась коротка команда: «Повітря!» Усі поспішили в укриття.
В цей день авіація лютувала як ніколи. Фашистські льотчики скидали на наші війська не тільки бомби, але і порожні залізні бочки, рейки та інші металеві предмети, від чого в повітрі стояли страшний виття і свист. Таким способом німці намагалися впливати на психіку наших солдатів, деморалізувати їх. Особливо запекло гітлерівці бомбили переправи на Керченському півострові.
Тим часом тривала евакуація поранених на Тамань. До причалів і пірсів тяглися автомашини і вози, на яких лежали забинтовані солдати і тихо стогнали.
Північніше Єнікале в невеликому цегляному сараї розміщувалася медсанчастина нашого полку. Тут, чекаючи евакуації, знаходилося більше 20 важкопоранених бійців і командирів. І хоча над сараєм високо майорів великий прапор Червоного Хреста, гітлерівці піддали його жорстокому бомбардуванню. І одна бомба влучила прямо в ціль. Всі поранені воїни-артилеристи були вбиті.
З кожним днем у нас все менше і менше залишалося живої сили і техніки. Незабаром не стало снарядів. Фашисти скористалися цим. Вони розкололи наші війська, що оборонялися на ділянці селище Глейки — завод імені Войкова, на дві частини і вийшли на берег Керченської протоки північніше пристані Небезпечна. Значна група радянських військ, що знаходилися в районі Жуковка — Глейки, виявилася відрізаною від основних сил. Це були головним чином кінні підрозділи генерал-майора в. І. Книги.
Наше становище катастрофічно швидко ускладнювалося. Противник чинив все більший тиск з фронту, намагаючись скинути нас в море.
У ніч на 17 травня спешившиеся кавалеристи, а разом з ними і бійці інших частин і підрозділів сміливим кидком прорвали нещільне кільце ворожого оточення і стали просуватися в напрямку заводу Войкова, селища Аджимушкая, щоб сховатися там в катакомбах каменоломень. Ми ж, артилеристи, обходячи з півночі пристань Небезпечну, вирішили пробиватися до фортеці Єнікале і до ранку після кількох сутичок з дрібними заслонами противника приєдналися до оборонявшимся тут нашим військам.
Битва за Еникале було наполегливим і жорстоким. Незважаючи на те, що у нас все менше і менше залишалося бійців і командирів, здатних вести бій, ми стійко обороняли висоти на підступах до фортеці.
Особливо важкий натиск витримали захисники Еникале ввечері 17-го і вдень 18 травня, коли сюди почали підходити головні сили противника. Величезна маса гітлерівців рвалася до переправ, прагнучи оточити і знищити наші сильно пошарпані частини. Мабуть, це були для нас найважчі дні.
Дійсно, фашисти не шкодували снарядів і бомб для удару по нашим військам. Але і при цьому вони не завжди досягали мети. Лише ціною величезних втрат живої сили і техніки німцям вдалося до кінця 19 травня ще в декількох місцях вийти до Керченської протоки. На ряді ж рубежів радянські воїни раніше чинили стійкий опір ворогові.
Деякі підрозділи наших військ, що вистояли у боях в Єнікале і в районі Жуківки, але не встигли переправитися на Тамань, йшли в Аджимушкайское підземелля і звідти робили сміливі нальоти на гітлерівців.
170 доби, вдень і вночі, стікаючи кров’ю, боролися з ворогами герої Аджимушкая. Величезні брили черепашнику обрушувалися на воїнів, ховаючи під собою безстрашних захисників. Гриміли вибухи, зруйнувалися склепіння, але з щілин і проходів каменоломень звучали влучні постріли, і падали окупанти, побиті кулями, надісланими караючою рукою.
Над Керчю і узбережжя Керченської протоки спустилася ніч. В небі — тисячі освітлювальних ракет, яскраво спалахують зірниці гарматних пострілів і розривів. Заливаючись, строчать кулемети і автомати. Ми утримуємо нікчемно маленький клаптик землі. Противник прагне розгромити залишки наших військ і скинути їх у протоку.
— Помремо, але живими в руки ворога не здамося!— говорили бійці і командири. І свого слова вони дотримали. Прикриваючи узбережжі, багато воїни тут же склали свої голови.
Останніми йшли з кримської землі частини прикриття.
Вранці 20 травня, коли світанок ще не встиг витіснити з неба зірки, до берегів Керченського півострова підійшло кілька радянських катерів. Пришвартувалися біля причалів навпроти фортеці Єнікале. Від безіменної висотки, яку ми ще утримували, до них було кілометра півтора, Але це невелика відстань ми долали з працею. Стомлені і знесилені в багатоденних боях, бійці ледве пересували ноги. До того ж противник раніше не залишав нас у спокої: обстрілював з мінометів та артилерії.
Сяк-так добралися до причалів. Спершу повантажили на катери тяжкопоранених бійців і командирів, знаряддя, а потім перейшли на них і самі.
Страшну картину являло собою узбережжі. Земля порита величезними воронками від вибухів авіабомб і снарядів. Кругом обгорілі остови автомашин, розбита бойова техніка, маса смердящих трупів, тисячі шинелей, обгорілі пачки грошей з полкових кас, кінська амуніція, бочки зі знаменитої керченської оселедцем.
Катери повільно відчалили від берега. Ми стоїмо на палубі, ще і ще раз вдивляємося в отдаляющееся від нас кримське узбережжя. Серце стискається від болю.
Єдине втішало: дорого заплатили фашисти за свою тимчасову перемогу в Криму.
Йдуть вдалину, згладжуються синюваті обриси Керченського півострова. А бійці і командири все ще не відводить погляду від знайомого узбережжя. Особи їх суворі, мужні. Вони дають клятву: «Ми повернемося, чекай нас Крим!»