Осінь! Золото, бронза, кармін. Ясні, тихі, заворожені дні. Роса вранці наче дівочі сльози. У всій природі спокій, відпочинок, умиротворення. Тиха мрійлива смуток. Кругом все завмерло, пригорюнилось, замислився. Дивується крізь сльози того, що минуло. Сумує про те, що стало. Розмірковує над тим, що треба ще.
Всі ці образи тьмяніють перед скромною, непоказною фігуркою Каті Плаксенко. Каті маленькою, як називають її в полку.
До початку Другої світової війни безтурботно жила Катя в якомусь невеликому зарослому вишнями містечку на Україні. Ходила на танці під духову музику в міському саду. Співав у клубному хорі. Вишивала хрестиком рушники. Пишалася значками Червоного Хреста і ворошиловського стрілка.
Тепер вона — медична сестра полкового медпункту. На призначення в полк наполягла сама. Після курсів залишали в медсанбаті. Але дівчина чинила опір :
— У полку хоч пороху понюхаєш. А в санбате все одне що в тилу. І потім прошу врахувати — я ворошиловський стрілок.
У худенькою фігурці Каті нічого героїчного. Крихітний росточок. Тонка шия. Наївна родимка біля мочки правого вушка. Очі сині-сині, широко відкриті, дивляться на світ з подивом і цікавістю.
У величезній сумці з червоним хрестом разом з медикаментами і бинтами зберігається у Каті флакончик парфумів «Бузок» і кругле дзеркальце. Це її секрет.
Противник, мляво відповідав на вогонь, раптом пожвавився, зачастив, вдарив з великого калібру. Снаряди стали рватися в розташування командного пункту полку. Не дарма, мабуть, всі ранок ширяла над лісом «рама». Видивлялася, вынюхивала, засекала.
Тільки проженуть її зенітники, а вона знову тут як тут. В’ється, свербить над головою, як надокучливий комар.
Січе, ломить дерева ворожа артилерія. Піднімає фонтани землі. Повітря насичується нудотним запахом згорілої вибухівки.
Катя зі своєю величезною сумкою через плече короткими перебіжками спішить то до одного, то до іншого пораненого. Перев’язує, підбадьорює, відтягає в безпечне місце.
Пілотка втрачена. Сплуталися русяве волосся. Полу шинелі розірвана. Груди її залита кров’ю. Чия це кров? Бійця, якого вона тягла в укриття? Її власна кров?
— Катя, Катя, хоронись, дурна. Перечекай, поки отстреляется фріц.
Куди там! Каті ніколи думати про власну безпеку. Обличчя її в пороховій гарі. Душа охоплена шаленим натхненням, незвичайним піднесенням, які володіють людиною в хвилини крайньої напруги. В ті грізні хвилини, коли свідомість, воля, моральна енергія зливаються в єдину рушійну силу.
— Лінійки, — наказує вона наказовим тоном які отетеріли їздовим, — жвавіше підганяйте сюди лінійки.
З допомогою санинструктора укладає тяжкопоранених на підоспілий транспорт. Велить легкопораненим:
— А ви, товариші, пішим ходом за лінійками. Не відставайте. Молодцями тримайтеся, до медсанбату рукою подати.
Важкою залізною ходою гуляє по лісі нагла смерть. Здригається і розламується земля. Вивертається навиворіт, оголюючи свої надра, сочащиеся водою, немов кров’ю. Катя бинтує голову ще одному потерпілому. Марлевим тампоном витирає кров з його зблідлого обличчя.
суворі реалії Другої світової війни.
— Не бійся, нічого не бійся, милий, я тут.
Розкотистий, що розходиться луною удар. Оглушливий звук напружено лопнув металу. Дыбится змішана з шаленим полум’ям земля. Завалює обох з ніг до голови.
Повільно розсіюється, плутаючись у заростях ліщини, сизо-блакитний дим. В пронизливої тиші чути, як шелестить сшибленные гілки берези. Плануючи, падають на вивернуті грудки землі зелене листя.
Проходить довга хвилина. Завал починає ворушитися. Показуються руки і голова пораненого.
А Катя? Що з нею? Піднімися, безстрашна дівчина. Отряхни з себе порох земний. Усміхнись, як бувало, пустотливою усмішкою.
Катя недвіжима.
— Сестра, сестричка! Відгукнись!
Запорошені землею молоді волосся в крові.
— Катя! Катя маленька! Катюша! Катрусю! Катерина Велика! Хай святиться ім’я твоє!
«Інший квітка, — сказав поет, — цвіте лише день, але він краса природи». Так і людина коротенькій життям своєї може прикрасити життя людства.