Лист вчительки своєму батькові, який біг козакові за кордон 1931 рік | Історичний документ

Із Дону: «Дорогий батьку! Пишу тобі це, а сама плачу — сльози так і ллються. Чому? І пояснити не можу. Та й потрібно чи пояснення?

Наші милі… заслані і працюють на одній з пристаней з примусу. Хутір наш розорили. Все, що можна було взяти, забрали, а будівлі спалили і стоять тепер у степу на тому місці одні чорні обгорілі труби. А у колишнього ставу і небагатьох уцілілих тополь (гарні все вирубали) з дикими криками сідають тепер перелітні птахи і дивуються, ймовірно, порожнечі й тиші, яка замінила кипучу коли-то життя тут.

Наше маленьке кладовище навмисне розорене до невпізнання, хрести знесені, могили сровнены з землею, і з ним блукає тепер бездоглядна худоба. Коли навколишній стає особливо несила і на душу важким каменем лягає туга, вирушаю на рідне попелище поплакати і в сотий раз ставлю собі питання: невже це не сон, не кошмар?

Я ніяк не можу погодитися, що все це — дійсність, а ще гірше того — ніяк не можу збагнути, до чого все це призводить. Якісь темні сили з нестримною люттю тягнуть нас усіх до загибелі. На місці людського житла — руїни, замість огрядних полів — бурхливі зарості татарника. А ми самі? З оплеванной душею, з заткнутим ротом, з надруганным тілом — чим ми не раби!

День від дня стає гірше, і цей рік нагадує пам’ятний 21-й рік. Вугілля на гроші не продають, а той, що отримуємо, видають по річній нормі, так і він залишається невикористаною, так як без дров не горить, а дрова — на вагу золота. За дровами йде полювання: налетить, отак, дружна ватага вночі темною на чий-небудь малоохраняемый комору або дерев’яний сарай — і до ранку один фундамент варто. Нерідко ночами лунає стрілянина — точнісінько, як у 1918 році, — але тільки з тією різницею, що тепер стрільба з боротьбою не за владу, а за дров та з-за хліба. Тільки про це і турбота.

До голоду, при всьому нашому бажанні, ми ніяк не можемо звикнути. З продуктами харчування справа йде так погано, і так стало голодно, що люди вже тепер починають падати від виснаження на вулиці. Ніде нічого не можна дістати. У селі гірше, ніж у місті. В кооперативах порожньо. Про взуття, шкіру на чоботи ми перестали думати. Про цих речах ми можемо тільки мріяти. Так само йде справа і з одягом. Донашиваем старе. Ходити чисто і добре зараз вважається поганим тоном, не увязывающимся з моментом часу.

Лист вчительки своєму батькові, який біг козакові за кордон 1931 рік | Історичний документ

У старших групах вимоги пред’являються колосальні, а хлопці нічого не хочуть робити, доводиться працювати за них. Тепер навчання проводиться у нас за новим методам: матеріал повинен пов’язуватися з виробництвом, місцевим і загальним.

Учні випускають свою групову газету, і тут роботи дуже багато; треба роздати матеріал, підшукати відповідні малюнки, а потім перевірка робіт, підготовка до уроків. Крім того, заняття з дорослими в профшколі та безліч громадської навантаження. Зараз у нас сама бойова завдання — ліквідація неписьменності. До цієї роботи залучені всі грамотні.

Бувають дні, що йду вранці, випивши лише склянку чаю, і тільки в 7 год. вечора йду в їдальню обідати, а якщо бувають зборів, то і поїсти колись, і тоді повертаюся додому до 11-12 ночі. Навантажена роботою не тільки я одна — всі вчителі так навантажені, і всі так працюють, а особливо тепер, коли закінчується перший триместр1 і потрібно готувати звіти, писати про характеристики кожного учня, складати план роботи на 2-й триместр — так що не знаєш, за що узятися. Половину роботи зробила, а інша половина лежить. Кинула: немає більше сил!

Тепер ми вже остаточно перейшли на п’ятиденку: 4 дні працюємо, п’ятий відпочиваємо. Дехто і справді відпочиває, але не ми… Відпочивати не доводиться. Всі воскресіння і свята відкинуті. Тепер свят у році у нас тільки три: жовтнева революція (2 дні), першотравневі свята (2 дні) і єдиний святий, в країні святкується, — Ленін — 1 день. Правда, робітники, почавши святкувати, двома днями не задовольняються і не виходять на роботу з цілої тижня.

Перерва після триместрів — один тиждень, а влітку — великі канікули. Цей рік особливо важкий, він відняв у мене здоров’я на 5 років. Багато доводиться переносити неприємностей від учнів, яким дана повна свобода при відсутності яких би то не було покарань, а ще більше від шкільних магнатів, які страждають переломом мізків і усіканням совісті. Свавілля їх безмежний. За таких умов робота звертається в люту тортури. Приходжу додому завжди втомлена, розбита, зла, з самими неймовірними думками в збуреній голові.

Так проходять дні за днями, оскільки живе і працює твоя дочка. Ні тобі задоволення ні в роботі, ні в житті. Ні радості, ні втіхи — немає нічого, чого вимагає душа, що потрібно людині…»

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь