Через місяць перебування в загоні Ліда дізналася від Прокоп’єва, що вона зарахована до групи, якій наказано знищити загін карателів.
— Можуть бути поранені,— сказав Прокоп’єв, — будете надавати термінову допомогу. В бій не вступати. Лікарем ми не можемо ризикувати.
Шипицина з партизанами лежала під прикриттям чагарнику. Щулячись від ранкової прохолоди, вона уважно дивилася вперед, де на путівці, що проходив уздовж узлісся, повинні були з’явитися карателі. Ззаду хруснула гілка. Ліда різко обернулася, але не переляк, а посмішка ковзнула по зосередженому особі. Пригинаючись, до неї підходив сам начальник розвідки.
— Ну як, страшно? — Прокоп’єв опустився поруч.
— Після того, що довелося побачити і пережити, навряд чи сьогодні страшніше буде.
— Пережили багато,— погодився він,— однак з карателями ще не мали справу. Вони нікого не щадять.
— Прослышана, а незабаром познайомлюся ближче. До зустрічі готова, ось… — вона поплескала по гвинтівці і з туго набитою санітарної сумці.
Прокоп’єв посміхнувся. Ліді подобалося, як посміхався начальник розвідки: широко, простодушно.
Почувся гуркіт моторів. Наростаючи, він наближався все ближче і ближче. Партизани приготувалися до бою. Ліс ніби зосередився, напружився.
— Тримайся, землячка! Я піду до кулеметникам, — і Прокоп’єв зник за деревами.
Ліда закинула за спину санітарну сумку, щоб не заважала і, злившись з гвинтівкою, пильно стежила за дорогою. Вона розуміла, що від неї, як від стрільця, толку мало. Але їй особисто самій хотілося стріляти в фашистів, своїми руками мстити їм за все. Головний машину і сидять в кузові карателів Ліда побачила, коли вона вискочила з-за виступу лісу. За нею порошила друга, третя.
Партизанський удар по карателям був несподіваним. Від кинутої гранати загорілася головна машина, перекривши дорогу. Одночасно застрочили кулемети. Інші машини хотіли розвернутися, але не встигли. З криком «русс, партизанен!» карателі вискакували з кузовів, залягли в придорожній канаві, безладно відстрілювалися.
Затамувавши подих, Ліда прицелилась в сіро-зелену фігуру, вистрілила. Каратель, змахнувши руками, впав. «Є один!» — зраділа вона. Над головою лопалися розривні кулі, сипалася кора, падали зрізані гілки, а Ліда, вдавившись в мох, стріляла по карателям, поки в магазинній коробці були патрони. Потім разом з групою партизанів вона побігла вперед і перезарядити гвинтівку не встигла.
Поруч поранило партизана. Ліда зупинилася, перевела подих і схилилася над ним. Той сидів на траві, обома руками тримав на вазі праву ногу. Розривна куля влучила в носок чобота, геть відірвавши всі пальці.
забравши здобич, поранених, ввечері повернулися в загін, прихопивши з собою двох полонених.