Чистота тіла здавна вважалася на Русі одним з умов, що забезпечують здоров’я людини, звідси і пристрасна любов росіян до лазнях, не загублена і військовослужбовцями «регулярного» періоду.
Зрозуміло, що обзавестися своїми полковими лазнями можна було лише в слободі, і Семенівський полк вибудував свої перші лазні відразу по переїзді в свої казарми, в 1742 році. Спочатку, правда, вони вважалися госпітальними, але незабаром банний будівництво розгорнулося, і з’явилася навіть можливість надавати полкові лазні для петербуржців, які могли користуватися ними, заплативши за вхід одну копійку.
І вже в 1750 році було відмічено, що доходи від лазень надходять в полкову казну чималі. Для нагляду за лазнями визначили особливого сержанта, який мав помічниками кілька старослуживих солдатів або інвалідів, нездатних до стройової служби.
У другій половині століття банний промисел прийняв у Семенівському полку такий оборот, що спостереження за лазнями доручили доглядачеві госпіталю, а потім і полковому квартирмейстеру.
Лазні будувалися у всіх полках. По суті справи, вони були громадськими, тому що ні один з полків не збирався відмовлятися від значної статті доходу і широко відкривав двері для всіх бажаючих помитися.
Зиск від лазень, приміром, лейб-гвардії Кінного полку доходив до 1100 рублів. І не про полкових чи лазнях теж говорилося в указі вже немолодий цариці Єлизавети, коли в 1760 році вона суворо зажадала виконувати колишні розпорядження, що забороняють людям «мужеска і жіноча статі» паритися в громадських лазнях разом?
Якщо лазні сприяли чистоті тілесній, то полкові церкви були покликані стояти на сторожі чистоти духовної. В похідний період Північної війни в кожному полку були священики, але своєї церкви через постійних переміщень заводити ніхто не міг.
Лише в 1729 році семеновцы влаштували полкову похідну церкву, а спорудити постійну змогли лише в слободі. Полкові храми були і в артилерійській слободі, і в Ізмайловському, і в Преображенському, і в інших полках.
Полкове командування уважно стежило за дотриманням нижніми чинами всіх обрядів православної церкви. Ще в до – слобідської період солдати були зобов’язані вибрати собі духівника з парафіяльних священиків, щоб регулярно сповідатися йому бувати у Святого причастя, говеть.
Але з будівництвом полкового храму солдатів зобов’язують користуватися послугами лише полкових священиків. Ротними командирами складалися відомості, в яких зазначалося прізвищами виконання необхідних обрядів. Як показують такі відомості 1747 року по артилерійському полку, на сповіді побували абсолютно всі нижні чини, але у Святого причастя лише шоста частина. Рапорти про це подавалися потім командиром полку у вищі інстанції.
Полкові храми були не тільки місцем здійснення обрядів — вони були ще й осередком реліквій військової частини, трофеїв. Можна з упевненістю сказати, що вони були духовними центрами полку, хранителями традицій, вихователями у солдатів відданості Батьківщині, любові до своєї другої матері — армійської частини.
«У свідченнях нижніх чинів, які перебувають під судом, зустрічається, — йшлося в указі Військової колегії 1796 року, — що деякі з них дуже рідко, інші ж і у всю свою службу у сповіді не бували, а позаяк цю розпусність Колегія поставляє в число головних приводів до всіх інших від них відбуваються злодіянь…» І далі слід було вказівку командирам суворо стежити за виконанням нижніми чинами церковної обрядовості, встановленої військовим законом.
Але ніхто не намагався пояснити правопорушення солдатів лише тим, що вони часом ухилялися від сповіді і причастя. Часто причиною солдатської злочинності ставав їх низький культурний рівень, невміння зайняти дозвілля, який часто присвячувався пияцтва.
Військове законодавство постійно боролося з цим злом. «І понеже від пияцтва і злобного бражничества всяке лихо трапляється, — зверталися до солдат, — і того заради хощем ми при цьому, щоб усяк тверезе і мирне житіє имети тщился, і ніхто б один одного до чрезестественному і безмірного пиття не примушував, найпаче ж за те, якби хто проти кого випити не похотел і не міг, сварки з тим ненадобным за те не чинити. А буде хто початковий людина в безперестанному скотському пияцтві изобрящется, і без жодного великого міркування чин його забрати, і іншого гідного відданий так буде» (з «Статуту колишніх років», 1700-1705 рр.).
Однак, незважаючи на положення статуту, деякі солдати все ж зловживали спиртним, і тоді командування жорстоко карали тих, хто провинився. В 1747 році був публічно покараний батогом бомбардир Олексій Лебедєв, який вчинив «у пияцтві від команди п’ятиденний відсутність, також за потеряние мундирных нових суконних штанів, і за порезание себе, в тому пияцтві будучи, по горлу ножем».
Великої шкоди дисципліни завдавала система постою, коли військовослужбовці перебували в постійному безпосередньому спілкуванні з цивільним населенням. Командирам часто просто неможливо встежити за підлеглими, і на квартирах обивателів залишені без нагляду нижні чини грали в карти, в зернь, за невелику винагороду домовлялися з господарями про купівлю вина.
Нерідкі були сварки постояльців з домовласниками, які часто самі провокували солдатів, прагнучи якомога сильніше дискредитувати армію і опостылевшую систему постою. Солдати ж у вільний від служби час тинялися по місту в пошуках нехитрих розваг: кулачних боїв, народних гулянь тощо.
Організації солдатського дозвілля з успіхом могло допомогти освіту. За відомістю 1741 року, в полку польової артилерії на 330 чоловік неписьменних нижніх чинів знайшлося лише 62 особи тих, хто «грамоті і писати вміють». Швидше за все, у піхотних полках, де солдати не мали справи з «технікою», з грамотністю справа йшла ще гірше.
З пристроєм ж слобід з’являється можливість надавати рядовим куди більше уваги, ніж раніше. Зменшується пияцтво, солдати, у всякому разі гвардійських полків, потягнулися до знань.
Семеновцы відвідують полкову школу, класи кадетського корпусу, нижні чини слухають лекції з медицини при полковому шпиталі, а з 1793 року для них з’явилася і можливість ходити в класи Морського кадетського корпусу. Зрозуміло, що не були обійдені освітою і офіцери. Артилеристів, приміром, у 1745 році запрошували на «фізичні» лекції професора Ломоносова, які він читав російською мовою.
Звичайно, таку прекрасну можливість заповнювати загальноосвітні прогалини мали в основному столичні командні чини і деякі рядові з дворян, але військово-спеціальну освіту, в основному інженерне, повинні були отримувати (до середини століття) всі без винятку офіцери.
Тільки освіта і пролагало їм дорогу до подальшого виробництва та якщо не було підставою для підвищення посади, то в будь-якому випадку ставало одним з найбільш вагомих факторів поряд з іншими перевагами офіцерів.
Так, слобода була надзвичайно зручною формою поселення армії, але забезпечити всі полки своїми слободами протягом всього XVIII століття так і не представилося можливим — занадто великі були витрати на зведення казарм, слобід. Отже, все це час функціонувала паралельно слобідського розміщення та система постою на обивательських дворах, до якої вдавалися і полки, що мали слободи, але надіслані куди-небудь в похід і скористалися в дорозі житлом «цивільних» громадян.