Основною причиною захворювань у таборі були погане харчування, непосильна праця і низький рівень гігієни.
Після вечірньої переклички кожен укладений з табору В1в міг звернутися до амбулаторії, що містилася в блоці № 12. Після того як перекинули в табір Bild, ув’язнені могли звернутися в амбулаторію в блоці № 31.
У польського лікаря був своєрідний метод встановлення діагнозу. Він примушував хворих спускати штани, причому, щоб хворі поторапливались, обсипав їх градом ударів. А потім, побачивши несвіжу білизну, Зенктеллер встановлював діагноз— дизентерія. І хворих відправляли в блок № 7 табору В1в, де їх зовсім не годували. В цьому і полягало лікування.
Малярію в Біркенау лікували також дуже просто.
Ця хвороба, завезена головним чином укладених з Греції, дуже швидко поширилася в болотистій місцевості Освенціма. Комендант табору оголосив, що малярія в таборі буде вилікувана, і запропонував укладеним, хворим на малярію, звернутися в амбулаторію табору. Туди з’явилося кілька сотень в’язнів, яких одразу ж відправили в газові камери. В інший раз хворих малярією відвезли до Любліна, де рано чи пізно їх спіткала та ж доля.
На думку лікаря есесівця Менгеле, такий спосіб убивання людей був гуманним.
Інший спосіб умертвіння ув’язнених, застосовувався у таборі, зводився до того, що і хворим і здоровим вводилися ін’єкції отруйних речовин.
Спершу хворих на тиф есесівці відвозили в табір Освенцим I, де вони вмирали від ін’єкції (отрут), пізніше для цієї мети використовувалася особливе приміщення в Біркенау, в блоці № 8 табору В1в.
Десятки тисяч ув’язнених пройшли через ворота табору в Біркенау, і більшість з них через блок № 7 потрапило в крематорій. Блок № 7 — це кам’яний барак, без підлоги, з маленькими вікнами, які ніколи не відкривалися. Тому в блоці № 7 завжди був нестерпний запах.
Уздовж стін і посеред блоку були встановлені нари з тюфяками, просоченими людськими виділеннями. На матрацах лежало стільки хворих, скільки можна було втиснути в лазарет.
Хворі лежали поруч з вмираючими і вже мертвими ув’язненими. І перебувати в цьому пеклі було страшним катуванням, таким стражданням, яке людина, не пережив його, не може навіть уявити. В лазареті не було жодного медичного догляду, ні самих необхідних ліків, ні води, ні мила, ні рушників.
Санітари-ув’язнені в межах своїх скромних можливостей намагалися полегшити страждання хворих, однак при їх призначенні вирішальну роль грала не кваліфікація, а стаж перебування в таборі. Так, наприклад, головний лікар лікарні в Чеславе, доктор Кафунек в таборі змушений був тягати котли з їжею з табірної кухні в лікарню, займатися прибиранням приміщення і так далі. Тільки пізніше його стали використовувати як лікаря.
Їжа була однаковою і для хворих, і для здорових. Хворі на дизентерію, а також ті, у кого підозрювали тиф, до тих пір поки їх не вбивали ін’єкціями отрут або в газових камерах, поміщалися в четверте відділення, де вони лежали поруч з померлими і невиліковними хворими.
Один з авторів цієї книги пролежав у лазареті шість тижнів і тільки якимось дивом залишився живий, перехворівши висипним тифом і дизентерію.
Пізніше лазарет розширили, під нього відвели ще блок № 12 та блок № 8. Ці блоки обладнали більше стерпно, але в них лежали виключно привілейовані укладені: «зелені» імперські німці, тобто злочинці. Ще пізніше було створено цілий чоловічий табір — лазарет ВШ. І хоча умови були дещо краще, система лікування залишалася колишньою.
У Йозефа Вацека з міста Градець Кралове на лівій руці вибитий номер 15513; це один з найстаріших політв’язнів у Біркенау. Він працював санітаром у лазареті для ув’язнених. Ось що розповідає Вацек про життя в таборі в 1941-1942 роках, тобто у перший період існування Освенціма: «В лютому 1941 року мене визначили в концтаборі Дахау на курси санітарів; на курсах займалося 30 ув’язнених. Після закінчення курсів у травні того ж року прийшов наказ про нашому перекладі в концтабір Освенцім, де нібито були потрібні «спеціально навчені санітари».
8 травня 1941 року я прибув в Освенцім, де мене разом з іншими 15 ув’язненими призначили на роботу в «лазарет». Спершу я очолював пересувну амбулаторію, а потім мене призначили заступником старшого за лікарняним бараку № 7. Однак барак не мав нічого спільного з лазаретом. Насправді тут було просто збіговисько виснажених і хворих людей з нашої і сусідніх таборів. Як тільки блок заповнювався до межі, укладених відвозили в газові камери.
В блок № 7 поміщали ув’язнених, хворих різними інфекційними захворюваннями. Природно, як тільки пацієнт потрапляв в цей блок, він заражался новими хворобами. Бували дні, коли з 860 хворих, які перебувають у блоці, вмирало до 225 осіб. Іноді блок так переполнялся, що 800 осіб розміщували всередині блоку, а ще 600 прямо у дворі. В той період в Біркенау щодня помирало 500-600 чоловік. За період з травня 1941 року по серпень 1943 року на блоці № 7 померла або було відправлено в газові камери, за нашими даними, понад 70 тисяч осіб.
Як правило, раз на тиждень приходили вантажівки і есесівці відвозили на них слабких і хворих ув’язнених в газові камери. Іноді есесівці таким чином повністю звільняли барак, забираючи всіх ув’язнених, будь то здорові або хворі. Все це робилося в присутності лікарів есесівців Кляйна і Энтреса. Вони спостерігали за навантаженням укладених машини, причому, як правило, віддавали категоричне розпорядження: «у Всіх машини!».
В блок № 7 поміщали не тільки слабких або хворих в’язнів, але також і в’язнів, до напівсмерті побитих капо та іншими табірними «активістами». Мені пригадується травень 1942 року, коли в Біркенау прибув ешелон, в якому було близько 1200 польських євреїв. Старший по блоку Альберт Хаммерле і його помічники за два дні майже всіх їх побили до смерті. Хаммерле — професійний злочинець і садист власними руками вбив декількох ув’язнених прямо в блоці. Одного разу він наказав своєму перукареві поголити за півдня 500 ув’язнених. Перукар не зумів це зробити і був убитий.
Помічником Хаммерле був хтось Ісаак, також злочинець. Від шефа політичного відділення Грабнера він отримав «дозвіл» звертатися з ув’язненими євреями за власним розсудом. Ісаак відвів собі в бараку особливий куточок, куди він запрошував ув’язнених, які скаржилися на погане самопочуття, і там одного за іншим бив до смерті.
У в’язнів, особливо новачків, він висмикував золоті зуби, віднімав у них гроші, коштовності і т. д., а на виручені за це гроші купував горілку. Він встигав за день вбивати до 40 осіб. Ісаак також обкрадав ув’язнених, приховував хліб і маргарин. Однак якщо він звинувачував будь-якого ув’язненого в крадіжці хліба, то негайно вбивав його.
Ми всіляко вишукували способи порятунку людей від газових камер. Коли лікарі-есесівці відбирали людей для відправки в газові камери, нам іноді вдавалося рятувати деяких в’язнів, виводячи їх чорним ходом у двір. Ми намагалися врятувати ув’язнених, якщо була надія, що стан їх здоров’я дозволить їм вижити. Замість них ми занурювали у машини мертвих, так, щоб сходилася цифра, встановлена есесівцями. Однак більшість із врятованих нами людей все одно загинули в таборі від непосильної праці та знущань капо.