Зима 1942 року була суворою. Снігопади супроводжувалися жорстокими, незвичними для Севастополя морозами. Але життя на плавбазе йшла чітко, розмірено. День у день вдосконалювали своє вміння гарматні розрахунки, оволодівали мистецтвом снайперської стрільби зенітники. Вони самовіддано відбивали атаки ворожих літаків, здійснювали подвиги. За проявлені мужність і героїзм багато батарейці були удостоєні високих нагород Батьківщини.
20 травня ворожа авіація зробила масований наліт на місто. Фашисти намагалися розбомбити і плавбатарею, але всі їх атаки були відбиті.
Сім днів літаки противника знову атакували батарею. Вони заходили ланками, по три в кожному. Люди трималися стійко. Від частих пострілів нагрівалися до червоного стволи гармат і кулеметів. Але і на цей раз батарейці вистояли, до кінця дня їх бойовий рахунок поповнився ще двома збитими «юнкерсами».
В записній книжці одного з німецьких повітряних асів значилося:
«Вчора в квадраті смерті убитий мій друг Макс. Перед цим там загинули Віллі, Пауль і багато інші гарні льотчики. Вже 10 літаків було збито».
Нальоти на плавбатарею посилювалися. Її особовий склад витрачав багато боєзапасу, а він майже не поповнювався Мошенський був змушений віддати наказ: «Вогонь тільки напевно і по літакам, пикирующим ні батарею…»
17 червня гітлерівці зробили рішучу спробу ліквідувати «квадрат смерті». У нападі брали участь 23 бомбардувальника, які скинули понад 100 бомб. І знову жодна з них не потрапила в ціль. Від близьких розривів градом летіли осколки, але моряки-зенітники не припиняли вогню. В цьому бою ворог недорахувався двох «юнкерсів». Ще два літаки отримали пошкодження.
У той же день за плавбатарее вдарили фашистські берегові гармати. Артилерійський снаряд влучив у корпус. Пробоїну одразу ж закрили.
Ранок 19 червня було свіже, ясне. Небо відливало бездонною синявою. Кораблі ОВР розосередилися і сховалися в бухтах, і тільки плавбатарея № 3 залишалася на увазі. Зенітники перебували на бойових постах.
Розрахунки гостро потребували боєзапас, і це найбільше турбувало Мошенського. На його неодноразові запити відповідь була одна — чекайте. Та це й зрозуміло. На підступах з моря до обложеному місту фашисти створили щільний авіаційний заслін, крізь який вдавалося прорватися лише трохи кораблям. Тому важко було сказати, коли з’являться снаряди і патрони.
Один з «юнкерсів» з пронизливим виттям увійшов у піке. Гармати вдарили одиночними пострілами. У хвоста літака з’явився дим, але він продовжував знижуватись. На висоті 300-400 метрів від фюзеляжу відокремилися дві бомби.
Середа схопив Мошенського за рукав кітеля і втягнув у рубку.
За мить пролунали вибуху. Одна бомба вибухнула на палубі, друга, пробивши верхню палубу між двома 76-міліметровими гарматами лівого борту, вибухнула в кают-компанії.
Сергій Якович Мошенський був важко поранений. Він помер по дорозі в госпіталь. Отримав поранення і Нестор Середа.
На плавбатарее спалахнула пожежа. Що залишилися в живих моряки кинулися збивати полум’я. Пораненим надавали невідкладну допомогу, убитих відносили в бік.
І тут на батарею спікірував ще один літак. Поранений червонофлотець Філатов вдарив по «юнкерсу» з кормового автомата. Бомба впала недалеко від борту. Вибуховою хвилею старшини 1-ї статті Самохвалова відкинуло на кранец з боєзапасом. Поранений осколками в голову і ногу, старшина 1-ї статті Косенко впав.
Навколо вирувало полум’я. Щоб попередити катастрофу, моряки витягали з льоху залишилися снаряди і скидали їх у воду.
Плавбатарея «Не чіпай мене» замовкла назавжди. Що залишилися в живих моряки були спрямовані на кораблі з’єднання.