У Києві стояв день. Грозненські вагони відчепили і відправили далі на захід. У Львові з Ханпашой Нурадиловым залишився один земляк — Айнадди Баталов. З ним Ханпаша прибув в маленький привітний прикордонне містечко, весь потопає в зелені.
Ханпаша і Айнадди були зараховані в 34-й кавалерійський полк 3-й Бессарабської дивізії імені Котовського.
В перший же день після прибуття від старослуживых він дізнався, що в полку є ескадрон з кулеметними тачанками. Ні статутів, ні армійських законів Ханпаша ще не знав. І все ж він вирішив при першому зручному випадку попроситися в кулеметний ескадрон.
На другий день такий випадок представився. Група червоноармійців-новачків була зібрана на учбовому плацу. Оддалік стояло кілька командирів. Ханпаша відокремився від товаришів, чітким кроком підійшов до командирів, витягнувшись, віддав честь і звернувся до одного з них, у якого було на петлицях три «цеглинки»:
— Товаришу командир, дозвольте сказати одне слово. Я хочу служити на кулеметної тачанці.
Командир з ніг до голови окинув його поглядом і запитав:
— Як прізвище?
— Ханпаша Нураділов, товаришу командир.
Командир помітив, що боєць нечисто говорить по-російськи.
— Якої національності?
— Аккинец, товаришу командир.
— Аккинец? Що це за національність? Перший раз чую.
— Аккинцы — це тайпа такий. Чеченський тайпа.
— Ага… Чеченці… Чув. Так ось що, боєць Нураділов. З будь-якими проханнями, по військовому статуту, червоноармієць насамперед звертається до своєму командирові відділення. По-друге, командиру кажуть «дозвольте доповісти», а не «дозвольте сказати». Зрозуміло?
— Розумію.
— Не розумію», а «так точно».
— Так точно.
— А прохання врахую. Ідіть.
Ханпаша вже чув, що червоноармійці говорять слово «є».
— Є, — сказав він і, досить чітко повернувшись, пішов до товаришів.
Так почалася служба Ханпаши Нурадилова в Червоній Армії.
Визначили його в четвертий взвод кулеметного ескадрону. Командував ним молодий лейтенант Олег Васильович Девітт, незадовго до того прибув з Тамбовської кавалерійської школи. Це був високого зросту, підтягнутий, стрункий, трохи щеголевато одягнений командир. На злегка скуластом обличчі трохи кирпатий ніс, смішинки в очах.
Лейтенант Девітт по одному викликав до себе новачків і знайомився.
— Як прізвище? — запитав він Ханпашу.
— Ханпаша Нураділов, товариш лейтенант.
— А… Це ти просив помкомполка визначити тебе в кулеметний ескадрон.
— Так точно, товариш лейтенант.
— Так ти ж зовсім хлопчик!
— Молодий — це нічого. Молодий теж може бути хоробрим, товариш лейтенант.
— Хороший відповідь. Але чому ж тобі неодмінно хочеться в кулеметники?
— Кулемет всім рушницям тамада, товариш лейтенант.
Девітт з цікавістю оглянув стояв перед ним юнака. З-під густих, вразлет, брів прямо на нього, не кліпаючи, дивилися чорні вугілля очей.
— Це, втім, ти прав. Підеш в розрахунок Степана Колесникова. Він буде тебе вчити.
— Є, товаришу лейтенант.
Ханпаша став з завзяттям вивчати кулеметне справу. У короткий термін він навчився швидко розбирати і збирати кулемет. Але от біда. Назви деталей давалися йому з великими труднощами. Ханпаша безбожно плутав їх. Дуже важливо вміти швидко усунути затримки кулемета. Їх багато — понад двадцять. І Ханпаша ніяк не міг засвоїти і розповісти про них. Важко давалися йому і політзаняття і вивчення статутів.
Лейтенант звернувся до комісара полку Павло Порфирович Брикелю:
— Товаришу комісар, як мені бути з бійцем Нурадиловым? По-російськи він знає погано. Матеріальну частину кулемета засвоїв добре, а от назви частин плутає.
— А старанний?
— Дуже старанний, товаришу комісар.
— Ну що ж, тоді навчиться. Переведіть його поки їздовим розрахунку, а там видно буде.
Ханпаше дали четвірку міцних баских коней. Доглядав за ними з пристрастю, з захватом. В неурочний час, при всякому зручному випадку, він забігав у стайню і ревниво перевіряв, повної чи заходом черговий по стайні засипав зерна його коням. Якщо помічав або навіть підозрював, що його коням овес засипаний не по нормі, виходив з себе і кричав:
— Ти! Черговий! Мого коня все, що належить, давай!
— Що тобі потрібно?
— Овес годиться, давай!
В роботі Ханпаши не було ні суєти, ні квапливості. Найменші неполадки в тачанці або кінської збруї він негайно усував. Збруя у нього була завжди чиста, змазана, пригнана. Ханпаша все встигав робити вчасно: ліжко відмінно заправлена, охайний одяг, чоботи начищені до дзеркального блиску, підкомірці завжди свіжі, а пілотка хвацько зрушена набакир. Все говорило за те, що зростає хороший воїн.
Приклад йому показував перший номер кулеметного розрахунку — Степан Колесніков.
Це був середнього зросту, щільно збитий, сильний і моторний чоловік, років двадцяти шести. За його досвідченості і розсудливості йому можна було дати більше. Як і Ханпаша, він був небагатослівний, часто навіть похмурий і задумливий. Корінний ленінградець, Степан Колесніков до армії працював слюсарем на одному з заводів.
Між першим номером і їздовим зав’язалася мовчазна дружба.
Іноді Девітт влаштовував змагання між бійцями на швидкість повного розбирання і складання кулемета «максим», куди входила розбирання і замку. Ханпаша встигав робити швидше будь-якого з бійців. Переможця лейтенант Девітт одарял спеціально припасеними для цієї мети цигарками. Виграний приз Ханпаша тут же пускав по колу: сам він не курив.
