Вранці 3 серпня війська Воронезького і Степового фронтів перейшли в рішучий наступ. У перший же день, більше того, в перші ж години наступу була прорвана смуга оборони, і наші танки й піхота, проникнувши далеко вглиб, продовжували розвивати дії. В той же день перед нами і частинами 69-ї армії була поставлена задача штурмом оволодіти Бєлгородом. У наказі командувача 7-ї гвардійської армії говорилося: «У зв’язку з успішним наступом військ Степового фронту з півночі і північного сходу на Білгород, військам 25-го гвардійського корпусу наказую: зайнятого плацдарму перейти <у вирішальний наступ у західному напрямку. Частиною сил перекрити південне напрям і тим самим позбавити супротивника можливості перекинути резерви з району Харкова. Основним силам спільно з частинами 69-ї армії приступити до штурму Бєлгорода з півдня».
На виконання наказу два полку 78-ї дивізії зайняли оборону на лінії Дубова — Далекі Піски — Пушкарное. Третій полк став біля дороги Харків — Білгород. Таким чином, німці позбулися можливості надіслати резерви з півдня, також відступити з Бєлгорода на Харків.
73-я дивізія отримала наказ приступити до штурму міста з півдня. Вона повинна була почати наступ з боку села Супрунівка. Залишеної у другому ешелоні 81-ї дивізії наказувалося підтягнути полиці до річки і бути готовою у будь-яку хвилину вступити в бій.
У ніч на п’яте серпня пройшов проливний дощ, дороги перетворилися на суцільне місиво. Машини буксували. Але тепер ніщо не могло зупинити гвардійців. Те, що не під силу було машин, солдати робили самі. Грузнучи по коліна в багнюці, вони затягували на гору кулемети, гармати, ящики з боєприпасами і до світанку все було готове до штурму.
Ось і прокинулося, оповите туманом, ранок п’ятого серпня. На місто, на позиції гітлерівців обрушилася лавина вогню і сталі. А під прикриттям цієї завіси кинулися на штурм радянські солдати. З півночі і сходу — війська генерала Крючьонкіна, з південної сторони — частини нашого корпусу. В шість годин ранку солдати 270-го полку 89-ї гвардійської стрілецької дивізії вже билися на околичних вулицях Бєлгорода. Незабаром на допомогу їм прийшли 267-я і 173-я гвардійські полки і підрозділи 305-ї стрілецької дивізії.
Нашої 73-ї дивізії тим часом доводилося дуже сутужно. Між Супруновкой та містом пролягав глибокий яр, який тягнувся до самого Північного Донця. Всі будівлі, розташовані на протилежній крутіше, були пристосовані для довготривалої оборони: вікна замуровані цеглою і бетоном, навколо будинків зроблені земляні вали. Так що кожен будинок був перетворений на бастіон.
Велику допомогу в цей момент нам надали організовані напередодні спеціальні штурмові групи. У ці групи входили по 10-15 комсомольців і комуністів, які виявили свою хоробрість і винахідливість в минулих боях. Штурмовики озброювалися ручними кулеметами, гранатометами, автоматами. Кожній групі виділялося два протитанкові рушниці. Керував групою офіцер — лейтенант або старший лейтенант. За своєю ударною силою її можна було прирівняти до роті.
Ці групи під прикриттям артилерійського вогню, стрімким кидком перейшли по той бік яру і відразу ж зуміли зайняти кілька крайніх хат. За ними почали проникати в місто батальйони.
Нарешті, у другій половині дня з 73-ї дивізії повідомили, що опір ворога пішло на спад. А ще через дві години вуличні бої припинилися зовсім. Старовинний російський місто знову став вільним.
Так припав горезвісний «Північний неприступний бастіон України». Залишивши на вулицях міста більше трьох тисяч солдатів і офіцерів убитими, ворог утік на захід. В цей же день, не витримавши натиску наших військ, німці залишили ще один великий місто — Орел.
На битву під Курськом німці покладали великі надії. Вони назвали його «останньою битвою в ім’я перемоги Німеччини», але план «Цитадель» зазнав краху. Фашисти не тільки програли чергову битву, але підвели свою армію до межі остаточної загибелі.
А для нас результат Курської битви означав найбільшу перемогу. Правда, тоді, напевно, мало хто усвідомлював всю її значимість, не уявляв, яким чудовим наслідків вона приведе. Але внутрішньо, інтуїцією кожен солдат розумів, що в ході війни наступив великий перелом. І хотілося відзначити цю подію. Якось само собою, без вказівок згори у частинах і підрозділах влаштовувалися мітинги і нехитрі солдатські застілля. Вирішив зібрати своїх бойових друзів і я. Вони заслужили віддушини за багато важкі дні і безсонні ночі.