Кореспондент на війні – розповідь від першої особи | Історичний документ

Будьте обачні, — грубувато попередив мене полковник Бияков, — не лізьте куди не слід. На передньому краї жарти не жартують.

Так, там жартів не жартують, в цьому я переконався, ледве покинувши КП дивізії. Поодинці, по двоє і по троє, подсобляя один одному, шкандибають назустріч поранені. Плями крові проступають крізь білі бинти. У молодого солдатика замотані обидві кисті рук. Притискаючи до грудей, він несе їх з такою обережністю, ніби тендітну вазу, яку боїться розбити. Просить закурити. Нетерпляче дивиться, поки я скручую товсту цигарку. Ловить її пересохлими, растрескавшимися губами. Випускаючи дим з побелевших від натуги ніздрів, каже хрипко:

— Бач куди попало. Міною, розумієш. Як сталося, сам чорт не зрозуміє. Тільки зібрався повоювати, і на тобі…

Намагається посміхнутися. Але замість посмішки змучене обличчя його пересмикує гримаса страждання.

Передній край! Остання риса нашої землі, далі якої, за двісті-триста метрів, фашисти. Передній край, куди я потрапив вперше в житті, позначений дренажної канавою, що йде в дрібний ольшаник. Раніше по канаві відводилася вода з торфорозробок. Тепер вона служить окопом, прикритим з боку противника брилами слежалого торфу. Сиро, мерзопакостно в канаві. Вода по кісточки. Ні сісти, ні прилягти, а все ж окоп — захист. Рубіж, за який німці двічі намагалися переступити і двічі, з втратами, відкочувалися назад.

Зараз вони ведуть методичний вогонь з усіх видів зброї. Наша піхота задерикувато відповідає. Тріск уздовж канави такий, ніби свіжі гілки горять на спекотному багатті. Солідно гуркочуть полкові гармати, приховані в ольшанике. Сварливо, майже без угаву тараторять кулемети.

Намагаюся не звертати уваги, а слух, крім волі, ловить спокушатися, замирающее, фатальне спів ворожих куль. Вогонь противника міцнішає, і звуки пролітають куль дивним чином нагадують тепер то пересвист степових ховрахів, то пташине клацання, то різкий звук крил ластівок, розсікають вечірній повітря.

Командний пункт полку опинився в зоні рушнично-кулеметного вогню. Треба б пересунути його в глиб оборони, але майор Юсупов не поспішає:

— Зіб’ємо німців з їх позицій, і, дивись, стане спокійніше. А те, що кулі посвистують, на те й війна.

Вислухавши по телефону доповіді батальйонів, повертається до перерваної розмови:

— Свистнула куля, значить, повз. Значить, не твоя. Свою і не почуєш. Куля спритніший будь-якої птиці. Вона швидше звуку.

Втішно, а внутрішньо поеживаешься, коли повз вуха свись та свись. Один мій довоєнних років найпростіше справа здійснював не інакше, як з ризиком для життя. Вражає двома квитками в кіно і кричали радісно:

— Ось, дивись, на другий сеанс. Картина, я тобі скажу, шедевр, приголомшливий бойовик, яких ще не було в нашому місті. Дістав з ризиком для життя.

Згадую про це зараз і усмехаюсь в бороду. Намагаюся тримати себе в руках, не утискує голову в плечі. Бути по можливості природно, немов і справді справжній вояка.

Фаталізм печоринского складу? Аж ніяк. Я далекий від бравировки, нехтування небезпекою. Просто людська гідність не дозволяє кланятися фріцам. Перед собою і перед солдатами соромно. І цей сором сильніше часом інстинкту самозбереження. Щебечуть, верещать, пощелкивают ворожі кулі. Тебе ламає і гніт, нерви гудуть, як телеграфні дроти, а ти, висловлюючи на обличчі олімпійський спокій, неквапливо розмовляєш із тими, хто, може бути, так само, як і ти неспокійний у душі.

Газетяреві, щоденно що свідчить про геройство, про доблесть бійців, і самому слід хоч в малій мірі володіти військовими якостями. Негоже на увазі у солдатів святкувати боягуза. «Найганебніший вид жалю — це жалість до себе», – говорили древні. Ніяково і принизливо жаліти себе там, де ніхто себе не шкодує.

З вдавано-безтурботним виглядом прилегаю у мінометного розрахунку. Старанно клацаю «Федом». З підвищеним інтересом придивляюсь до спорым, віртуозним дій мінометників. Гостро заздрю їх душевного спокою. Ніби немає ніякої Другої світової війни. Ніби є тільки звичайна, буденна робота. Один підтягує лотки з мінами. Інший міну за міною подає першим номером. А той, майже не дивлячись, діловито опускає їх у вогнедишне жерло. З різким, якимось поросячим вереском міна, залишаючи шлейф згорілого заряду, по крутій траєкторії несеться в стан ворога. Падає майже прямовисно. Видно, як піднімається там фонтан землі, вогню й чорного диму.

Працює артилерія по всьому фронту полку. Після короткої артпідготовки настає момент атаки. Летить по ланцюгу команда:

— Вперед!

Піхота вихлюпується з дренажної канави. Здається, ніби сильний вітер дме назустріч солдатам. Піхота бореться з його натиском, крок за кроком долаючи земне тяжіння.

— Вперед! За Батьківщину! За Сталіна!

Картина атаки змінюється щомиті. Наростає азарт. Закипає злість. Зухвала відвага. Солдати рухаються бойчей. Стріляють на ходу. Виникло на правому фланзі «у-р-р-а!» перекочується на лівий фланг. В русі, в дії, в голосі — руська, розмашиста, нестримна молодість. Напір, проти якого не вистоює жоден ворог.

Убитий старший політрук Миколаїв, недавно прибулий з обложеного Ленінграда. Інженер з заводу імені Козицького, він відрізнявся тієї особливої «ленинградскостью», яка властива всім корінним жителям міста на Неві. Простий, комунікабельний, тактовний, великодушний, він одразу припав до душі бійцям і командирам. Високо розвинуте було у ньому почуття честі.

— Найцінніше в людині, — міркував старший політрук, — його життя. Однак є такі поняття, переступивши які життя твоя стає ганебною. І не тільки в очах людей, але, що невыносимей у сто крат, в своїх власних очах.

Кореспондент на війні   розповідь від першої особи | Історичний документСенека.

І сам відповідав зі скорботою:

— Там же, де і ненароджені.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: