У 1903 році, після тривалої перерви, у водах Антарктики з’явилося судно під французьким прапором. Це була невелика трищоглова шхуна «Франсе» завдовжки 32 метри. На ній перша французька антарктична експедиція під керівництвом відомого полярного дослідника Ж. Б. Шарко прямувала до західної частини Землі Грейама.
«Франсе» була побудована в 1902 році в Сен-Мало на верфі «Папаша Готьє», славилася будівництвом невеликих промислових судів. Спочатку шхуна була призначена для експедиції на Нову Землю. Потужний корпус з дуба, окутий бронзою форштевень, мав скошену форму, міцна корму — все це повинно було допомогти судну успішно долати льодові поля. Зведена до мінімуму плоска поверхня бортів повинна була забезпечити підвищену живучість судна при стисненні його корпусу льодами. Суднобудівники не повторили форму «Фрама», так як «Франсе» повинен був плавати і по відкритій воді. Малася на шхуні і допоміжна парова машина потужністю 125 кінських сил.
Враховуючи загальний інтерес до досліджень Антарктиди, Ж. Шарко вирішив направити «Франс» в південні полярні води, організувавши першу французьку антарктичну експедицію. Навіть незважаючи на підтримку президента, французький уряд не поспішало виділити кошти на таку експедицію. І все ж, ціною величезних зусиль, Ж. Шарко зумів отримати їх.
31 серпня 1903 року «Франсе» вийшов з Бреста, маючи на борту 20 осіб. Крім виконання суто наукових завдань, Шарко мав намір взяти участь у пошуках експедиції Норденшельда, від якої не було жодних звісток. Але до моменту прибуття «Франсе» в Антарктику, експедиція Норденшельда вже була врятована корветом «Уругвай».
Під час плавання уздовж західного узбережжя Землі Грейама на «Франсе» вийшла з ладу машина, і судно продовжило плавання під вітрилами, що у водах, багатих айсбергами і льодяними полями, вимагала від екіпажу великого напруження сил. На зимівлю експедиція зупинилась в бухті невеликого острова Вандела. Під час зимівлі був обстежений архіпелаг Палмера і регулярно проводились метеорологічні спостереження і біологічні дослідження.
Навесні «Франсе» насилу звільнився з крижаного полону і продовжив плавання вздовж узбережжя Землі Грейама. Але тут судно наскочило на підводну скелю і отримало пробоїну в підводної частини корпусу, що поклало кінець експедиції. З великим трудом закривши пробоїну, екіпаж зумів благополучно привести судно в аргентинський порт Пуерто-Мадрид.
В результаті роботи експедиції під керівництвом Ж. Шарко значно збільшилася обстежена берегова риса Землі Грейама, точними картами якої згодом користувалися багато антарктичні дослідники.
«Франсе» не був здатний повернутися своїм ходом до Франції, і Шарко охоче продав його аргентинського уряду. Після капітального ремонту корпусу і заміни машини судно під новим ім’ям «Аустраль» плавало у водах південної частини Тихого океану, займаючись постачанням віддалених метеостанцій, але недовго — незабаром воно зазнало аварії і затонуло біля узбережжя Південної Америки.
Відразу ж після повернення у Францію, яка зустрічала його як національного героя, Ж. Б. Шарко почав підготовку до другої експедиції в Антарктику. На тієї ж самої верфі в Сен-Мало, де був побудований «Франсе», він замовив судно більш великих розмірів. Цей трищогловий барк, названий «Пуркуа Па?» («Чому б ні?), був спущений на воду l8 липня 1908 року. Довжина судна була 42,5 метра, а ширина — 9,5 метра. Спеціально посилений льодовий пояс, могутній форштевень і більш потужна парова машина повинні були збільшити безпеку плавання судна у складних умовах Антарктики.
В кінці 1908 року «Пуркуа Па?» з’явилася біля берегів Антарктиди. Друга експедиція продовжила
вивчення того ж району Антарктики, що і перша. Були досліджені ділянки західного узбережжя Землі Грейама і Земля Олександра I, тривали океанографічні та метеорологічні роботи.
Відкритий експедицією протоку між Землею Грейама і Землею Олександра 1 був названий ім’ям російського вченого-океанографа Ю. М. Шокальского, з яким Шарко пов’язували дружні стосунки. В честь батька керівника експедиції — відомого лікаря-невропатолога Жана Мартена Шарко — був названий острів Шарко, відкритий експедицією.
У середині 1910 року «Пуркуа Па?» з тріумфом повернувся до Франції.
У 1911 році Ж. Б. Шарко передав своє судно Вищої практичній школі, де «Пуркуа Па?» був перетворений в плавучу лабораторію. Сам Шарко був призначений директором цієї школи. У 1912-1913 роках Управління торгового флоту стало використовувати «Пуркуа Па?» в якості навчального судна. У його щорічних дослідних плаваннях брало участь 15 курсантів.
Під час першої світової війни судно використовувалося як стаціонарна база училища вахтових начальників у Лор’єні. Після війни «Пуркуа Па?» був переданий Міністерству народної освіти і здійснював науково-дослідні плавання в Атлантиці.
У 1925 році Шарко на своєму судні брав участь у пошуках Руаля Амундсена, який разом з Рисер Ларсеном намагався на гідролітаку досягти Північного полюса. Брав участь барк і в пошуках Амундсена в 1928 році, коли великий полярний дослідник на літаку «Лат» вилетів на допомогу терпить лихо італійської експедиції Нобіле, чий дирижабль «Італія» зазнав аварії в Арктиці. Але пошуки літака Амундсена не принесли результатів.
У 1931-1933 роках плавання «Пуркуа Па?» проходили за програмою другого Міжнародного полярного року у водах Гренландії, і потім це судно продовжувало плавати у гренландських водах.
У 1936 році, під час повернення з чергової експедиції, на «Пуркуа Па?» вийшов з ладу котел паровий машини, і барк змушений був зайти в Рейк’явік. Відразу ж після виходу з ремонту він потрапив у жорстокий шторм, хоча вдень метеосводка обіцяла погоду і спокійне море. Погано відремонтована машина не змогла протистояти ураганному вітрі, а вітрила були розірвані одним з шквалів. Вранці 16 вересня «Пуркуа Па?» був викинутий на скелі біля берегів Ісландії. Отримавши численні пробоїни, судно затонуло. З усього екіпажу вдалося врятуватися лише одному водію. У віці 69 років загинув разом зі своїм кораблем і прославлений полярний дослідник Жан Батист Шарко.
Обидва судна Шарко можна бачити на марках Французької антарктичної території.