Заксенхаузен. У цьому концтаборі перебувало близько 200 тисяч в’язнів майже з усіх країн Європи, і половина з них загинула. Тут тримали в ув’язненні безліч поляків, зокрема (у 1939-1940 роках) професорів Ягеллонського університету, професорів Католицького університету в Любліні, чеських професорів і студентів.
Було тут і чимало так званих «проминентов», як іменували гітлерівці видних політичних діячів і членів їх сімей (А. Запо – тоцький, О. Гротеволь, Макс Рейман, Німьоллером, Даладьє, Шушніг, Блюм та інші)
Заксенгаузен був місцем масового винищення військовополонених, головним чином радянських.
На початку вересня 1941 року в Заксенхаузен прибув транспорт, що налічував близько 18 тисяч радянських військовополонених, захоплених на території Литви та в районі Білостока. Їх загнали в 8 бараків, де вони жили в страшній тісноті. З моменту захоплення в полон ці мученики не отримували ніякого харчування і в концтабір потрапили вже полумертвыми.
Протягом одного тижня весь цей транспорт радянських військовополонених був цілком і повністю винищений: частина полонених померла з голоду, інші були розстріляні.
Страти здійснювалися за випробуваним і розробленим в Бухенвальді методів («медичний огляд»). Їх здійснювали у спеціально збудованих для цієї мети бараках поруч з якими було поставлено 6 пересувних крематорных печей (Feldkrematorium).
До 13 вересня 1941 року таким способом було знищено близько 12тысяч радянських полонених. В цих масових вбивствах брали участь наступні есесівці: Кайзер, Шуберт, Герінг, Вандерен, Хельман, Гофман, Кампе, Бугдалле.
Ще до винищення першого транспорту прибув другий, що налічував близько 8 тисяч осіб. Для них не було ніяких приміщень, їжі і навіть води. Тому всіх залишили під відкритим небом.
Але зате були побудовані сторожові вишки з кулеметами протягом декількох днів усі ці полонені померли від голоду. Група раніше прибулих військовополонених отримала наказ — прибрати трупи. Один з них пережив усі жахи і згодом розповів:
«Під час мого перебування у концентраційному таборі Заксенхаузен я бачив багато страшних речей, але ось це було, безсумнівно, самим страшним. Людські створення повзали навколо, як черв’яки…».
Після ліквідації цих двох великих транспортів в Заксенхаузен продовжували надходити більш дрібні партії радянських полонених, яких тут знищували в газових камерах. До свого знищення ці полонені працювали в ізольованій частині табору — в так званому «зондерлагере»— на обробці каменю (підприємство «Штейнбеарбайтунгсверке ДЕСТ»).
Загальна кількість радянських полонених, винищених в Заксенхаузені, встановити досить важко. Показання свідків з числа колишніх в’язнів-німців значно розходяться між собою. Фейлер, наприклад, називає цифру в 26 тисяч осіб, знищених восени 1941 року, а Симолка говорить про 12 тисяч жертв (за період до 13 вересня 1941 року). Третій свідок, Ганс Вітт, визначає число цих жертв як «значно перевищує 100 тисяч».
Обвинувальний акт у справі вбивць з особового складу табірного управління Заксенхаузена згадує про більш ніж 18 тисяч радянських військовополонених, знищених восени 1941 року, але один з обвинувачених, Вільгельм Шуберт, каже, що чув про цифрі 13 тисяч розстріляних радянських військовополонених у 1941 році. Останки цих багатьох тисяч вбитих солдатів були, як і в інших концтаборах, спалено в крематоріях, які працювали вдень і вночі.
В Заксенхаузені поряд з радянськими полоненими була винищена також група льотчиків і моряків союзних армій. За період з грудня 1942 по квітень 1943 року в руки гітлерівців потрапило декілька десятків збитих американських і англійських льотчиків.
Оскільки «нормальний» допит цих союзних полонених (з метою отримання від них потрібної військової інформації), мабуть, не дав очікуваного результату, полонені були передані в центральні органи гестапо в Берліні, звідки їх невеликими групами вислали в Заксенхаузен.
На початку травня 1943 року цих полонених загнали на горезвісний «индустрихоф» (місце страт в Заксенхаузені). Розуміючи, що повинно статися, льотчики почали голосно вигукувати свої прізвища і назви рідних міст — Сен-Луї, Детройт, Лондон, Брістоль, а деякі навіть заспівали англійський гімн.
Гітлерівці косили їх кулеметними чергами. Крики і стрілянина розбурхали весь табір. Кровопролиття це стало відомим всюди, зокрема, завдяки тому, що через кілька годин обмундирування розстріляних було знято з трупів і доставлено в табірну пральню, а потім розподілено між в’язнями.
Це масове вбивство влади третього рейху спробували зам’яти досить своєрідним способом. В гот ж дня, щойно була здійснена страта, в Берліні і Оранієнбурзі був широко поширений слух про втечу 70 льотчиків союзних армій.
Населення закликали надати допомогу владі в затриманні втікачів. Протягом кількох наступних днів поліція, СД і СС в Берліні перевіряли посвідчення особистості кожного перехожого, нібито в пошуках «втекли» льотчиків. Так фашисти намагалися замести сліди злочину.
Зрозуміло, пізніше можна було, за старого випробуваного методу, оголосити, що льотчики були «вбиті при спробі до втечі» або ж «через чинення опору». Однак кати допустили явну необережність: вони вчасно не ліквідували всіх свідків злочину з числа ув’язнених. Деякі з них вижили.
Безпосередню відповідальність за це вбивство несуть комендант табору Кайндль, його заступник Грюнвальд, його другий заступник Кольб, вищий офіцер СС Вагнер, а також безпосередні виконавці екзекуції Меллер, Бирці. Свен та інші унтер-офіцери СС
У 1944 році в штрафну розі табору Заксенхаузен були відправлені 14 військовополонених-англійців, членів екіпажу міноносця (або підводного човна), які висадилися в Норвегії і були схоплені гітлерівцями.
Їх примушували працювати понад міру — вони марширували щодня по 50 кілометрів, часто з вантажем в 10-15 кілограмів. Встановлені два прізвища з 14: Эндрью Уест з Единбурга і Джек Кокс з Уельсу. Двох інших через деякий час передали в «зондерлагерь» в Натцвейлере (Ельзас), який «прославився» як найгірший з концтаборів. Разом з в’язнями різних національностей, в тому числі поляками, росіянами, чехами, норвежцями та німцями, цих двох англійців змусили працювати в каменоломнях.