Комбінат смерті | Історичний документ

Освенцим. Цей концтабір з 40 філіями — найбільший гітлерівський «комбінат смерті» — виник в 1940 році.

Комендантами Освенціма були по черзі: Рудольф Гесс, Артур Либехеншель і Ріхард Бер. Через Освенцім пройшли мільйони в’язнів з усіх країн Європи. Найбільший контингент винищених тут людей становили євреї.

Число жертв, яке Гесс визначав 3 мільйона осіб (2,5 мільйона задушених у газових камерах і вбитих різними способами і півмільйона померлих з голоду), треба вважати дуже заниженими. В Освенцімі знищено також велика кількість військовополонених.

Кінець жахливої «діяльності» цього «комбінату смерті» поклала 27 січня 1945 року переможна Червона Армія.

Обширний звіт про долю великого (близько 10 тисяч чоловік) транспорту радянських військовополонених, який при-був Освенцім восени 1941 року, міститься в даному під присягою письмовому показанні від 15 грудня 1947 року в’язня Освенціма, писаря табірної канцелярії Казімєжа Смоленя, а також в його усних свідченнях на судовому процесі у справі гітлерівського фельдмаршала Лееба та інших даних 24 лютого 1948 року.

Всі повідомлення Смоленя були підкріплені офіційними німецьким документом великого значення — книгою реєстрації померлих («Тотенбух») радянських полонених з цього транспорту. Її знайшов у травні 1945 року там же, в Освенцімі, Ян Сен — спеціальний слідчий і член Головної комісії з розслідування злочинів гітлерівців у Польщі. Письмові свідчення Сіна і Смоленя про «тотенбухе», представлені 16 грудня 1947 року, були включені в перелік доказових матеріалів звинувачення на зазначеному процесі (позначення документів відповідно «N0-5847» і «N0-5848»).

Повідомлення Смоленя в цілому відповідає даним, що містяться в книзі Фрідмана і Холуя, а також ряду фактів, наявних у свідченнях Рудольфа Гесса. Події, які мали місце щодо радянських військовополонених у Освенцімі, знаходяться в межах тотожних описів по інших таборах знищення того періоду.

Наводимо в значно скороченому викладі повідомлення Смоленя.

Перші транспорти радянських полонених стали прибувати в Освенцим на початку жовтня 1941 року. Полонені прибували з шталагу VIIIВ в Ламбиновицах, а також з Нейгаммера транспортами по 1-2 тисячі осіб щодня. Приблизно протягом тижня кількість їх досягла 10 тисяч.

Полонені прибували в стані повного виснаження. У кожному транспорті було 20-30 осіб, померлих в дорозі. Полонені були зголоднілими. Під час транспортування вони не отримували ніякого харчування. Всі обовшивели. Після вивантаження з вагонів вони, незважаючи на мороз, повинні були роздягатися догола, після чого протягом багатьох годин чекали своєї черги на дезінфекцію, а потім їх, голих і мокрих, гнали ударами батогів і докладів в табір. У таборі для них було виділено 9 бараків, які були обнесені колючим дротом під струмом високої напруги, а над вхідними воротами розміщено напис: «Трудовий табір для військовополонених». Полонених заносили в табірну картотеку (іменний реєстр) і на лівій стороні грудей, відступивши в даному випадку від «гуманної» татуювання на руках, випалювали черговий номер (від 1 до 10 000).

Умови транспортування, нелюдська «дезінфекція» та умови табірного життя спричинили за собою величезну смертність серед новоприбулих. Вже протягом перших трьох тижнів— саме стільки часу тривали «формальності» по прийманню 10 тисяч полонених — померло від голоду і холоду 1500 полонених. У таборі діяв ще один фактор — каторжна праця. Всіх без винятку полонених направляли в робочі команди (переважно будівельні) і змушували працювати взимку на морозі — на розширення Бжезинки [філія Освенціма] і на розвантаження вагонів. Під час роботи полонених мучили, били, наказували робити «гімнастику» на морозі. В якості покарання «провинився» замикали голим (взимку!) у сарай; вмираючих добивали палицями, а потім розпеченим залізом перевіряли, чи живий. Кожен день, повертаючись до табору, полонені приносили з собою по 40-50 товаришів, замерзлих під час робіт. В середньому вмирало в день 80— 250 полонених, але були й такі дні, коли смертність сягала 400-500 чоловік.

У листопаді 1941 року з Катовіц в Освенцим прибула спеціальна комісія гестапо на чолі з д-ром Мильднером. Три члена комісії цього «доктора» володіли російською мовою. Всі радянські полонені були зазначеної комісією піддані допиту: побиттям їх примушували дати відповідь на питання, чи не є вони членами комуністичної партії, комсомольцями або комісарами. Ці відповіді члени комісії порівнювали зі списком партійних, комсомольських і радянських працівників, який вони привезли з собою. Після закінчення допитів полонених розділили на три групи. Першу групу, яка налічує близько 300 комуністів, негайно ізолювали від інших і помістили в блок № 24, а в середині грудня 1941 року знищили в блоці № 11. Письмове донесення про це надіслав в ОКВ заступник коменданта табору оберштурмфюрер СС Зейдлер. Друга група — «політично небажаних» — нараховувала близько 700 полонених. 300 з них пали жертвами першого «експериментального» вбивства в газових камерах, інших 400 осіб невеликими групами ліквідували в блоці № 11. Знищили всіх тяжкохворих, виснажених і непрацездатних. Залишилися «дозволили жити», а хворих помістили в «лазарет», де не було ліків. З-за величезної смертності перебували там хворих цей «лазарет» прозвали «кладовищем».

У результаті всіх цих масових екзекуцій та масової смертності (від голоду, хвороб і т. д.) до лютого 1942 року від транспорту, який налічував 10 тисяч полонених, залишилося менше 1700 осіб. До літа ж 1942 року, як повідомляє сам Гесс, їх уціліло лише кілька сот. Смолен. обл вказує іншу цифру — 150. Частина трупів, які не встигли спалити в крематорії, закопали. Восени 1942 року ці останки були вириті й спалені.

Як же виглядає відповідальність вермахту за долю цих полонених?

Крім того факту, що полонених до самого табору супроводжували частини вермахту (це обставина ясно підтвердив Гесс2), ОКВ доставляло коменданту табору, як повідомляє смолен. обл, крім звичайних облікових карток по кожному полоненому також певну кількість зелених карток, які (у разі смерті полоненого) заповнювалися адміністрацією табору і відсилалися назад в ОКВ (ВАСТ). Це були бланки, які в разі потреби замовлялися безпосередньо в ОКВ і привозилися в табір, всі інші бланки друкувались у табірній друкарні. Поряд із зеленими картками ОКВ доставляло на кожного полоненого бланк польової пошти з друкованим текстом приблизно такого змісту: «Перебуваю в німецькому полоні, відчуваю себе добре і по мірі можливості повідомлю свою адресу». Смолен. обл також стверджує, що зелені картки у разі смерті полоненого відсилалися виключно в ВАСТ, а сім’ї померлих полонених не робочий процес ніколи.

Комбінат смерті | Історичний документ

Що знаходилися в таборі військовополонених, хоча вони як і раніше фігурували в обліковій картотеці як «військовополонені», зовні нічим не відрізнялися від інших, «цивільних» в’язнів Проте умови існування полонених були значно гіршими, ніж інших в’язнів табору: вони отримували менше хліба, не мали права користуватися приміщеннями для миття, не мали права листування. Величезна смертність, як наслідок нелюдських умов існування, спеціально створених гітлерівцями, а крім того, часті екзекуції незабаром привели до ліквідації сектора військовополонених в Освенцімі.

Необхідно підкреслити ще одну важливу обставину. Всі джерела одностайно стверджують, що умертвіння в газових камерах було вперше випробувано в Освенцімі на радянських полонених. Немає розбіжностей і в повідомленнях про те, що перші отруєння газом відбулися у другій половині 1941 року. Є лише різниця в датах: у той час як Фрідман і Холуй пишуть про 15 вересня, смолен. обл пов’язує цей день з «роботою» комісії Мильднера, тобто з періодом не раніше листопада 1941 року. Є також вказівки на «літо» 1941 року.

«Пробне» умертвіння радянських полонених газом було організовано в бункерах блоку № 11. Були задушені 600 радянських полонених і 250 хворих цивільних в’язнів. Спостереження здійснювалося эсэсовцем Фрічем, заступником Гесса.

Коли люки підвалів були засипані землею, Фрич впустив через двері дозу «циклона-Б», а потім щільно закрив двері. На наступний день відомий кат есесівець Палич, надівши протигаз, увійшов в бункер і встановив, що деякі жертви ще живими. Тому була додатково пущена доза «циклону», і тільки подальша перевірка (знову на інший день) показала, що всі полонені вбито.

Як показав Гесс, першими були задушені газом комісари і політруки Червоної Армії.

З кінця 1943 до літа 1941 року в Освенцим продовжували прибувати невеликі транспорти радянських полонених.

10 грудня 1943 року був убитий газом транспорт тяжкопоранених і калік (з числа радянських полонених), який прибув 28 листопада 1943 року з естонської табору в Вільянді. Посадженим на вантажівки полоненим заявили, що їх повезуть в Люблін.

Всього через Освенцім минуло 16 тисяч зареєстрованих радянських полонених. Гесс називає іншу цифру: 20 тисяч радянських полонених, знищених в Освенцімі. Враховуючи, що, крім зареєстрованих (як це було в інших таборах), в Освенцімі напевно перебували ще й незареєстровані полонені (померлі під час транспортування і т. д.), названа Гессом цифра видається ближчою до істини. Цифра ж у 70 тисяч радянських полонених, знищених в Освенцімі, повідомлена Расселом з посиланням на Гесса, але без точного зазначення джерела, є мало обгрунтованою.

Проте всі джерела одностайні щодо числа тих, що залишилися в живих радянських полонених до 17 січня 1945 року, тобто напередодні евакуації Освенціма: кількість таких полонених становило 96 осіб.

Поряд з великими акціями за знищення радянських військовополонених в Освенцімі були зафіксовані спорадичні випадки злочинів, вчинених стосовно польських полонених.

Так, наприклад, черговий офіцер Освенціма гауптштурмфюрер Палич 15 серпня 1940 року наказав групі польських офіцерів цілувати йому чоботи, а коли вони відмовилися це зробити, розстріляв їх.

23 січня 1943 року до гауптштурмфюреру СС Аумейеру, лагерфюреру основного табору в Освенцімі, підійшов польський полковник Ян Карч: він просив про звільнення його з штрафної роти, в якій знаходився вже понад півроку. Аумейер дав відповідь через два дні: 25 січня 1943 року Карча розстріляли в блоці № 11.

Фрідман і Холуй згадують про випадок масового розстрілу 500 польських офіцерів, вчиненого 20 серпня 1943 року в «блоці смерті» (блок № 11), не повідомляючи, однак, ні подробиць, ні джерела інформації.

На величезній території Освенцимского табору смерті перебував також барак для англійських військовополонених, ретельно ізольований від решти табору. Поводження з полоненими там було загалом гарне. Після звільнення Освенцима Червоною Армією ці англійці-полонені на запитання, що вони знають про злочини в Освенцімі, відповіли, що їм нічого невідомо, що поводження з ними було бездоганним.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь