Командир, що втратив весь розвідзагін

Війна почалася через кілька днів після того, як Михайло Сельгиков закінчив Астраханське стрілецько-кулеметне училище і увернув в петлиці новенької гімнастерки за два рубінових кубика. У двадцять один рік — лейтенант.

Стати командиром він мріяв ще в дитячому будинку, куди потрапив разом з чотирма братами і сестрою. У дитячому будинку Михайло зачитав до дірок всі книжки про війну, про кінноту Будьонного і легендарного воєначальника калмыка Окр Івановича Городовикова.

Він мріяв бути командиром Червоної Армії, а коли нарешті став ним, почалася війна.

Їх викинули з парашутами вночі, кілька диверсійних груп по вісім чоловік в кожній.

Літак перелетів лінію фронту, і, коли внизу здалася срібна змійка осяяної місяцем Десни, пролунала команда: «Пішов!». Люди в комбінезонах підходили до отвору розкритої двері і крокували в чорну безодню.

У вісімці лейтенанта Сельгикова були міцні, добре підготовлені для таких операцій хлопці. Всі дружно вийшли з літака і дружно приземлилися. Скласти і закопати парашути зайняло двадцять хвилин. А потім, зібравшись разом, пішли.

В чорноту. У густу, як туш, чорноту нічного лісу дрімучого, брянського. Ніч була вітряна, над головою шелестіло листя. Нічого не почуєш за цим шумом. І неба майже не відрізниш. Чи То справа в степу, думав Михайло, простір, далеко видно. А може бути, і добре, що скинули їх у ліси: тут менше очей, і легше сховатися. І все-таки незвично.

До цього Сельгиков рідко бував і лісі: всього кілька днів на великі маневри, в яких брало участь його училище, та ще в Дубовому гаю на Ергене, під Элистой. Чудова ця гай. Посадили її давним-давно, чи не в часи Пушкіна, неподалік від балки Еліста, що калмыцки означає піщана. В Дубовій тієї гаю часто гуляв Михайло хлопчиком, разом з хлопцями. У свята приїжджали музиканти з баянами, і дзвінко летів, дроблячись переборами в гілках тінистих дерев, завзятий «шаркой-баркою» (калымыцкий танець).

Шумів ліс, було тісно душі, ноги шукали стежку, по обличчю дудлили гілки і ліпили на очі першу осінню павутину. Попереду крокував сержант Анатолій Поляків — сибіряк, лісовий житель.

Завдання групи — встановити зв’язок з партизанами, шукати потрапили в оточення червоноармійців, створити бойовий кулак в тилу фашистів. Важке завдання. Де можуть бути партизани, нікому не відомо. Але є маршрут: наказано йти в сторону селища Порубу.

Біда сталася на третю добу, коли Михайло і його солдати вже увірували, що висадка пройшла не поміченою гітлерівцями. Після маршу — а рухалися вони тільки ночами — група зробила привал в густій ліщині, неподалік від селища.

Розвідники вислані на світанку лейтенантом до Порубі, доповіли, що німців не помітили. Розташувалися на відпочинок.

Крізь гілки проглядало небо з рідкими хмарками. Піднялося сонце, подув вітерець. Він збивав з листя великі і холодні краплі роси. Вони падали вниз і обпалювали особа, розбурхували, відганяючи дрімоту. Потім очі знову зачинялися.

— Товаришу лейтенант! — над ним схилився Поляків. — Фашисти! — Руки потягнулися до автоматів. Вісім осіб приготувалися до бою. Вони не знали, які сили ворога, вони чули шелест кущів навколо і гавкіт собак. І ще вигук по-російськи: «Здавайся!»

— Вогонь! — скомандував Сельгиков.

Командир, що втратив весь розвідзагін

Не було сумніше осені в Погарському районі. Урожай прибирали жінки, старики і діти. Приїжджали німецькі інтендант з солдатами, забирали зерно, овочі, ловили курей.

Робили люди таємні льоху, прямо на полях, ховали там овочі, картопля. А ходили до таких льохів в сутінки або вночі.

Жінка вийшла з дому, тихо причинила за собою двері, прислухалася. Десь на іншому кінці села жалібно скавулів на місяць собака. Жінка взяла відро з ганку і, крадькома, пішла за городи в полі. Ступає обережно, щоб не хрустіла бадилля. Серед кусточков в улоговині був її льох.

Сплеснула руками: плетена кришка зрушена. «Побував вже хто-то». По хисткій, грубо збитої з жердин драбинці спустилася вниз, на пружинисті бульби картоплі. Намацала бочку з огірками, а за нею на земляний приступочке гасову лампу без скла. Чиркнув сірника, запалив гніт і тут же впустила лампу, скрикнувши:

— Хто тут?

— Свої, не бійтеся, матуся… Поранений я…

Тремтячими руками вона підняла лампу і знову запалила. Тепер розгледіла взлохмаченного широкоскулого людини в рваною тілогрійці. Він стояв на колінах, ховаючись за бочкою, стискаючи в руці камінь.

— Звідки ти тут?

— Втік від німців, — він похитувався і говорив з працею; на темному, зарослому, брудному особі виблискували вологі, запалені очі.

— Не російська чи що? Татарин либонь?

— Калмик… Ви не бійтеся, я скоро піду. — Він, обмякнув, почав валитися, з руки викотився кругляк.

— То-то я дивлюся, що підеш, — помягчевшим голосом сказала жінка. — Такий ти, дивлюся, прудкий. — Вона помацала лоб. — Як пічка, гориш.

— А німці? — простогнав поранений.

— Три солдата в селі. Вдень ще на вантажівках наїжджають. Ну гаразд. Ти лежи тут, а я вже похлопочу.

Вона задула лампу, вилізла з льоху і, закривши його плетеною кришкою, закидала картопляним бадиллям.

Коли жінка пішла, Михайлу раптом стало страшно в цій темряві. Зуби стукали в лихоманці. А раптом донесе?

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам