Про те, що мінчани благополучно дісталися в загін, на другий же день повідомив нам Семен Юхович — Клим. Він приїжджав в Дзержинськ на молочний завод і по дорозі заглянув до мене додому.
— Треба б познайомитися з товаришами.
— Приїжджай завтра, сходимо в загін, — погодився Клим.
В кінці зміни я зайшов до Дробленову-старшому і сказав, що думаю з’їздити в ліс.
— Їдь. Скажеш Функу (він був начальником нашого цеху), що шеф відпустив зуби лікувати. Перев’яжи щоку хусткою.
Членам комітету хотілося дізнатися також, як прижилися в загоні новоселковцы, яких довелося терміново відправити в ліс. Справа була ось у чому: підпільнику з управи Михайлу Горленко стало відомо, що житель Новосілок Шмигельський, який працював шофером у Дмитрієва, розповів своєму шефові, ніби новоселковские комсомольці поширюють листівки. Над хлопцями нависла загроза. Попередити їх відправився Володимир Чупецкий. У той же день в загін пішли Надія Мамнева, Сергій Бурко і ще кілька новоселковских комсомольців.
Семен Юхович був удома. Він стояв біля хати і, змочуючи рушник у відрі з водою, прикладав його до синців під оком.
— Хто тебе так розмалював? Не Олена? — пожартував я, глянувши на що стояла поруч дружину Насіння.
— Хлопці з загону. Просив злегка вдарити при людях, коли буду їхати з бідонами, щоб, мовляв, знав, як поїти молоком німців. А вони, бачиш, перестаралися.
— Ех, Семен, Семен! — докірливо похитала головою Олена. — Ти забуваєш, що у нас п’ятеро дітей.
— Пам’ятаю, пам’ятаю, — обняв Семен дружину. — Тому й терплю стусани навіть від друзів. Зате тепер ніхто в селі не скаже, що Юхович з партизанами пов’язаний.
Нашвидку перекусивши, ми сіли на велосипеди і поїхали у бік лісу.
Семену були знайомі кожна стежечка, кожний кущ.
— Ось під тією ялиною, — показав він на могутнє разлапистое дерево, перев’язана біля основи лозою (це була Климова мітка), — приховані патрони. Може, прихопимо? Подарунок хлопцям буде.
Прив’язавши до сідел велосипедів з цинкової коробці з патронами, ми продовжували шлях, місцями буквально продираючись крізь густий ялинник. Розташування табору виявили за серпанок багаття: жінки готували обід.
З приїздом мінських товаришів табір помітно змінився. Стало людно, додалося куренів. Особливо відчули поповнення кухаря.
— Що, мало тепер одного котла? — пожартував Клим, підійшовши до вогнища, біля якого поралися дівчини.
— Так, роботи додалося, — відповіла одна з них.
— Зате хлопці які приїхали! — почервонівши від сорому, сказала інша.
Всі весело засміялися.
Підійшли підривники на чолі з Єгором Рубанченко. Вони тільки що повернулися з завдання — підірвали ешелон біля Колосово. Стали навперебій розповідати, як це було, як на зворотному шляху зустрілися з поліцейськими.
— Весь боєзапас рознервував, — з досадою крутив у руках порожній диск від ППД Семен Бобрів.
— Не журися, це справа поправима. Ми тут дещо підкинули вам, — заспокоїв його Клим, — А тепер відпочиньте з дороги. Ситий голодного не розуміє, — обвів він своїм добрим поглядом хлопців. Юхович любив при нагоді ввернути приказку.
Загін жив бівачне життям. Хтось, прикріпивши до дерева уламок дзеркальця, голився. Інші чистили гвинтівки, набивали патронами диски і кулеметні стрічки, лагодили обмундирування. Збоку двоє підривників майстрували саморобні міни.
Під густою ялиною йшло партійні збори: комуністи брали в свої ряди Михайла Голубцова. Коли ми підійшли, головуючий зачитував рекомендації, а потім запитав, хто бажає висловитися.
— Я дав рекомендацію Голубцову тому, — взяв слово секретар парторганізації Олексій Мурашов, — що не раз ходив з ним в бій. Пам’ятаєте, як відважно він поводився, коли ми звільняли ув’язнених з дзержинської в’язниці? Боєць він витриманий, вольовий. Такий гідний бути в рядах нашої партії.
Сергій Рижак, Омелян Деминщонок теж говорили про хоробрість Голубцова, його відданості Батьківщині. Проголосували одностайно. Голубців схвильовано сказав:
— Спасибі за довіру, товариші.
Тепер у загонові парторганізації було сім чоловік. Не багато. Але їх вплив відчувалося. Комуністи показували приклад організованості, стійкості і відваги.
Вони обговорили й інші питання. Говорили про необхідність навчання людей військовій справі, адже у загоні були не тільки військовослужбовці, що вже брали участь у боях, але й такі, хто ніколи не тримав у руках зброї. Йшлося про політичне виховання, ідейне загартуванню партизанів — комуністів і безпартійних, вчорашніх робітників і колгоспників, про посилення політичної роботи в селах. Тут же виділили агітаторів.
Хтось, пам’ятаю, дуже різко говорив про порушників дисципліни, любителях самогону.
— Ти маєш рацію, — підтримав його Рижак, — без дисципліни не буде бойового загону, ми не зможемо успішно боротися з ворогом. Треба, щоб всі партизани прийняли присягу.
Рыжаку і Мурашову доручили підготувати текст партизанської клятви.
Мінські товариші розповіли нам про діяльність підпільної організації на ТЕЦ-2. Володя Омельянюк був прав: Ярославцев дійсно виявився людиною рідкісного чарівності і з першого ж знайомства припав партизанам по душі. У нього було спокійне, добре обличчя, ясний погляд, що притаманне людям чистим і твердим. Це був справжній комуніст. Він добре знав військову справу і незабаром став начальником штабу загону.
Усі прибулі в загін мінчани справили приємне враження. Ми домовилися, яким чином будемо підтримувати зв’язок з рештою на ТЕЦ підпільниками. Вирішили, що треба готувати там нову групу для відправки в загін.