Днями в обороні 636-го полку мало відрізнялися один від одного. Не встигало сонце піднятися, як наставала спека. Бійці мліли, ніби сиділи біля розпеченого казана. Чолпонбай Тулебердіев любив спекотні дні, досить поглядав на сонце, посміхався.
— Добре гріє? — запитав він у худорлявого, з ввалившимися щоками і згаслим поглядом Остапа Чорновола. Боєць стомлено повів плечима, поправив ослаблений ремінь, відповів.
— Тобі добре, ти звик до спеки. Бачиш, зв’язковий схоже до нас йде. Чолпонбай не встиг відповісти, біля них зупинився зв’язковий.
— Боєць Тулебердіев, в штаб батальйону! — сказав він.
Зустрів Чолпонбая високий, підтягнутий капітан. Глянув він на нього гострим поглядом, ніби беркут з висоти, запитав.
— Ви служили в кавалерії?
— Так точно, товаришу капітан! В таборах.
— У кінну розвідку підете?
— Їздити можу, рубати можу, можу стріляти. Піду, товаришу капітан.
Три дні Чолпонбай провів у кінній розвідці. А на четвертий день, перед самим заходом сонця, кавалеристи сіли на коней і прогарцював по широкій вулиці придонского хутора, виїхали в степ потім вступили в сосновий ліс.
Їхали вузькими лісовими стежками. Колючі гілки дудлили вершників. Пізно ввечері під’їхали до дону. В темряві блищала вода.
Лейтенант скочив з коня, передав поводи їздовому, зник у кущах верболозу. Розвідники, не расседлывая коней і не відпускаючи вуздечка, годували свіжою травою. Час минав повільно. Ось хруснула гілка. Всі насторожилися. Розсовуючи кущі на галявину вийшов лейтенант.
— На коней — ледь чутно наказав командир розвідки. Зараз доведеться плисти. Дон тут глибокий, швидкий. Тримайтеся за сідла.
Глухо справи атиллерия. Десь зліва, з нашого берега, міномети вдарили, потім відкрили вогонь кулемети. Бійці знали, що це — відволікаючий вогонь. І справді, не минуло й десяти хвилин, як німці відкрили вогонь у відповідь. Снаряди лягали лівіше кіннотників. А на ділянці, де їм належало переправитися, було спокійно.
Першим поплив на своєму коні лейтенант. Слідом за ним — Чолпонбай. Кінь швидко працює ногами, отфыркивается. Торкнувся передніми ногами дна. Незабаром він уже здригався, струшуючи
Інші теж перепливли Дон благополучно. Гуськом попрямували до Сторожевскому лісі. У нічному лісі хоч око виколи-нічого не видно, але коні вибирали стежку безпомилково. Нарешті виїхали на галявину. Лейтенант наказав спішитися, відпустити попруги сідел, дати коням перепочити.
Після годинного привалу кіннотники рушили в путь. Минувши село Урыв і поїхали в напрямку Острогозька.
Кругом безлюдно. Трохи в стороні — великий масив сосен і ялин. Кілометрів за три від нього — село. Можна проскакати через поле в ліс і передневать там. Командир розвідників вже було прийняв таке рішення, але тут прискакав боєць з дозору і доповів, що по дорозі йдуть шість німців з автоматами.
Чолпонбай стрепенувся.
— Дозвольте звернутися, товариш лейтенант.
— Говори, Тулебердіев.
— Я на коні наздожену німців. Вони подумають, що це на передову їх зв’язковий поспішає. А я подскачу, дам чергу, і кінець гадам.
Мчить Чолпонбай. Попереду пагорб. Біля пагорба Чолпонбай приделжал коня, піднявся на стремені, глянув через вершину. Он вони, німці, на дорозі, зовсім близько. Боєць вирішив трошки почекати нехай відійдуть подалі. Минуло кілька хвилин ще трохи терпіння. Кінь переступає з ноги на ногу, хвилюється.
Пора. Чолпонбай з силою пришпоривает коня і вилітає з-за пагорба. Кінь витягнувся в струнку і, здається, не стосується ногами землі. Чолпонбай міцно притискає до себе автомат, а сам не зводить очей з ворожих солдатів. Один із них глянув через плече назад. Потім всі повернулися і стали дивитись на вершника, що мчав.
Будуть стріляти чи ні?
Чолпонбай лівою рукою поводи взяв, а правою повернув дуло автомата вперед. І раптом — гітлерівці знову рушили своїм шляхом.
«Вперед, тулпар , вперед!» — подумки підбадьорював Чолпонбай коня. Вороги вже близько, можна дістати автоматною чергою, здіймає автомат і б’є прямо по фашистах
Шлях до лісу був відкритий. Кінний загін швидко перетнув поле поставивши дозор, лейтенант дозволив бійцям відпочити. У лісі було прохолодно. Сонячні промені тільки де-не-де пробивалися крізь густу крону дерев.
Виїхали з лісу, коли вже зовсім стемніло. Кілька днів розвідники-кавалеристи носилися по придонским степах Побували в Острогозьку, в Оськине, в Репьевке.
На десяту добу по дорозі з Репьевки на Коротояк кавалеристи зупинилися на днювання в глибокому яру. Час тягнувся повільно. Бійці розташувалися хто де. Одні вже дрімали, інші чистили автомати. Тільки вартовий спав не зводив очей з дороги, яка жовтою смугою тяглася неподалік від яру.
Опівдні розвідники почули глухий гуркіт. А хвилин через двадцять з’явився танк. Попереду їхали два мотоцикліста.
— Тулебердіев, візьми трьох бійців, йди до вигину яру — наказав лейтенант.
Бійці добігли до вигину, піднялися наверх. Ось вона, дорога до неї можна гранатою дістати. Всі четверо чекали, коли танк наблизиться до яру. Ось нарешті він поруч. Чолпонбай схопився і щосили пожбурив гранату прямо під гусеницю, а сам упав на землю, притулився до неї обличчям.
Мить… Інше… І вгору зметнувся стовп пилу. Танк розвернувся на одній гусениці, повернувся гарматним дулом туди, звідки йшов, і завмер. Але мотор працював. Чолпонбай підняв голову і дивився на танк. Очі йому палив чорний хрест на броні.
— Тулебердіев, почекаємо, —шепнув його сусід. Довго вони не просидять у танку.
Мотор замовк. Минуло небагато часу. Раптом кришка люка відкинулася і виліз танкіст. Він довго озирався навкруги і щось голосно сказав. Тоді виліз і другий. І тут бійці відразу з чотирьох автоматів вдарили по німецьким танкістам, які звалилися на землю.
Підійшов лейтенант з групою бійців. Танк підпалили, а самі зникли в яру. Потрібно було швидше йти. Німці почнуть шукати, що пропав танк, і пошлють на розшук.
З розвідки повернулися без втрат, у повному складі