Кінець війни, якого так всі чекали, застав мене в Курляндії, де наша 10-я гвардійська армія вела кровопролитні бої з противником. Затиснута між Тукумсом і Либавой, тут оборонялася велика угруповання німців, отримала особистий наказ Гітлера триматися до останнього солдата.
В ніч на 9 травня я повернувся з передових позицій 8-ї гвардійської стрілецької дивізії ім. Панфілова.
Командири і політпрацівники докладали чимало зусиль, щоб полки, батальйони і роти, кожен день несли втрати, були в змозі продовжувати наступ навіть в умовах, коли здавалося, що і оборонятися цими силами неможливо.
І на цей раз наступати доводилося в дуже важкій обстановці. Артилерія вела вогонь дуже рідко, танків було мало, авіація зрідка з’являлася. Але дивізія наступала. Перебуваючи на спостережному пункті командира полку, ми з капітаном Семеновим спостерігали початок атаки.
Ми бачили, як з нашої траншеї вискочила маленька фігурка. За нею друга, третя і ось вже вся рота, стріляючи на ходу, атакує противника. Через деякий час ми дізналися, що першим в 4-й роті в атаку піднявся комсорг сержант Кузьмічов.
Бій не вщухав до глибокої ночі. Наші успіхи у той час вимірювалися не тільки кілометрами, але і метрами відвойованої у ворога радянської землі.
Наша армія весь час наступав і цим успішно вирішувала поставлені перед нею завдання — не дати Гітлеру можливості вивезти з Курляндії жодної дивізії, жодного солдата для захисту Берліна.
В той час хтось вигадав жартівливе анекдот про тих, хто воював в Курляндії. Звучав він приблизно так: їдуть після війни додому солдати і чують, що десь зліва стріляють, запитують: «Що це?» А у відповідь: «Це наші в Курляндії німців доколачивают».
Я думаю, цей жартівник не був на передовій і не знав, скільки наших бійців полягло в Курляндії. Правда, жартівники замовкли, коли дізналися, які величезні сили ворога утримали наші війська в Курляндії.
З політвідділу 8-ї гвардійської стрілецької дивізії я повернувся пізно вночі 8 травня сильно втомлений і швидко заснув. Політвідділ 10-ї гвардійської армії перебував на невеликому хуторі в 15-18 кілометрах від передової.
Ще кілька годин тому я був в одній з рот і сам бачив, як завзято пручаються гітлерівці, бачив, як росте список комсомольців, білети яких тепер стопкою лежали на столі у капітана Семенова. Завтра він складе акт на їх знищення.
До ранку піднялася страшна автоматна стрілянина. Спочатку я подумав, що на політвідділ армії напав німецький десант.
Схопивши гранату і пістолет, я вискочив з хати. По двору в одній нижній білизні бігав працівник політвідділу капітан Н. Тулінов і стріляв угору з автомата. Побачивши мене, він голосно закричав: «Перемога!» — і випустивши в небо залишилися в диску патрони, вже кілька тихіше сказав: «Війні кінець!»
Про сон вже не могло бути й мови. Закінчення війни описано в книгах, багато разів показано в кіно, але те, що пережив сам, найяскравіше запам’ятовується.
Незабаром з Ауце, куди переїхав штаб і політвідділ 10-ї гвардійської армії, я разом з групою офіцерів політвідділу армії був направлений в Ригу, де формувався парадний полк військ Ленінградського фронту. Від нашої армії на парад Перемоги виставлявся один батальйон у кількості 200 чоловік.
У Ризі ми сформувалися і почали тренування до параду. А через тиждень санітарні поїзди відвезли нас до Москви.