Кілька спогадів ветерана Казанської дивізії | Історичний документ

Високий сивий солдат, який прибув у складі поповнення, вже давно чекав розмови зі мною. Він просив Шарафутдинова залишити його при штабі дивізії. А так як той вирішити цього питання не міг, заявив, що йому «віч-на-віч» необхідно поговорити з начальником.

До війни цей солдат працював в НКВС Вітебської області і добре знав район Рудня — Яновичі, Суражів Вітебський. За перевищення влади він був засуджений і відбував покарання в Казахстані. На початку війни звертався з рапортами по начальству: просив відправити на фронт для спокутування вини. Однак, не дочекавшись рішення, зумів потрапити в ешелон з поповненням.

Літо 1942 року ми вже зустрічали на західному березі невеликої річки. Штаб дивізії розмістили в селах Лапиха і Борода.

Понизовский район запам’ятався буйним цвітінням трав і чистотою води в петляє серед боліт і ріллі річці. Наші полки зайняли рубежі на болотах.

Через них йшла партизанська стежка. В тилах супротивника вже діяли загони смоленських і вітебський партизан.

Дивізія, як це було під Нелидовом, входила в контакт з ними. Особлива увага — встановлення зв’язків, перекидання наших розвідників в німецькі тили. Згадали про старий працівника НКВС, прибулому з поповненням. Після короткого колегіального обговорення вирішили випробувати її на ділі. Міщенко і комісар Уваров перед перекиданням провели з ним бесіду.

Через місяць мені стало відомо: розвіднику в одязі колгоспника вдалося вступити в зв’язок з одним єфрейтором – антифашистом і з його допомогою перебратися з Янович до Вітебська, де вже діяло сильне підпілля.

У штабі ходила версія, що одним із завдань розвідника була затримання або страта зрадника Кудревцева, якого німці використовували в розвідшколі для підлітків.

Згодом ці відомості частково підтвердилися. Зокрема, в розмові з Н. В. Дорофеенко, доцентом кафедри історії КПРС Вітебського педагогічного інституту, з’ясувалося, що посланий з нашої дивізії немолодий сивий розвідник був пов’язаний з партизанами і вітебськими підпільниками і успішно там діяв.Кілька спогадів ветерана Казанської дивізії | Історичний документ

«Свої повернулися», — відразу рознеслася в окрузі. Цими скупими словами люди висловлювали своє ставлення до визволителям, і вдячність їм.

Посівні роботи йшли в безпосередній близькості до фронту, можна сказати, під вогнем ворожої артилерії. Нерідко німецькі літаки поливали свинцем мирних орачів. Але люди, зневажаючи небезпеку, не залишали плуг.

Газета «Вперед», висвітлюючи хід сівби, в одній із заміток повідомляла: «На ріллі гулко ворожий снаряд розірвався. Семен Полынкин не випустив ручки плуга. Пара коней як ні в чому не бувало тягнула його вперед, залишаючи позаду глибоку борозну.

Розірвався другий снаряд. Полынкин глянув на Гната Юхимовича Григоренкова, пахавшего неподалік: «Не злякався б дід, а то гітлерівці в бінокль побачать — сміятися будуть». Старий зняв шапку, перехрестився і знову взявся за плуг…»

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам