Цікаві спогади Купріна — комісара партизанського загону — про бої другої воєнної зими.
«В період зимових наступальних боїв Червоної Армії (лютий 1943 року) бригаді імені Чапаєва був даний наказ штабу Брянського фронту вивести з ладу на тривалий час залізницю Брянськ — Гомель. Командування бригади створило шість бойових груп по двісті чоловік у кожній. Однією з них командував Михайло Сельгиков.
Зима. На полях лежить глибокий сніг. Сто п’ятдесят кілометрів до залізниці. Відкрита безлісна місцевість. Бригада на конях, з озброєнням рухається до мети.
На четверту добу досягли залізниці. На роз’їзді Казарезовка група Сельгикова зім’яла противника, зайняла праву бік залізничного полотна. Гітлерівці жорстоко чинили опір. Михайло був поранений, але, стікаючи кров’ю, керував боєм до кінця операції.
Партизани зруйнували залізничне полотно, станційні споруди, зв’язок, поставили багато хв. Дорога не працювала двадцять вісім діб, ворог був позбавлений підвезення до лінії фронту живої сили і техніки.
Після повернення в штаб бригади ми запропонували Сельгикову евакуювати його літаком в радянський тил на лікування, але він категорично відмовився».
А ось витяг з характеристики того ж часу, що зберігається в Брянському обласному партійному архіві.
«28 лютого 1943 року тов. Сельгиков брав участь у боях при прориві оборони противника в районі села Новосілки. Його загін утримував прорив і прикривав тил бригади. Поранений, тов. Сельгиков підібрав ручний кулемет і до останнього патрона відбивався від ворога».
Михайло Сельгиков знищив у тому бою дев’ятнадцять гітлерівців.
Особливо сильний біль завдавало Михайлу кульове поранення в ногу. Літаком його переправили через лінію фронту, і він потрапив і госпіталь в Куйбишеві. Звідти писав листа сестрі, але відповіді не отримав. У березні сорок третього він виписався з госпіталю. Його направили в Саратов, резервний полк.
Про те, що резервний полк, Михайло дізнався лише після прибуття.
— Який я резервний? — обурено доводив він кадровикам. — Мене чекають товариші, пошліть тому, на Брянщину.
Слухати не захотіли. І тоді без пропуску і квитка він сів у поїзд і через півтори доби опинився в Москві, в штабі керівництва партизанським рухом.
— Молодець, — сказав йому генерал, — хоч і порушив дисципліну. Та вже гаразд, я оправдаюсь.
У травні лейтенант Сельгиков вийшов з літака на партизанському аеродромі.
— Прибув у ваше розпорядження! — доповів він встречавшему літак Купріну,
— Міша, друг степів… А ми вже й не чекали на тебе. Надсилали запити… Готуйся, очікується заваруха. Гітлерівці стягують сили.
Знову були бої. У серпні Сельгикова, з перебитим плечем, на возі, переодягненого в цивільне плаття, друзі вивозили з битви. Обкладені з усіх сторін вже не каральними німецькими частинами, а регулярними фашистськими військами, партизани відчайдушно оборонялися. І тоді їм на допомогу вирушив фронт. Купрін так і наказав Івану Милишенко: везіть назустріч фронту! Йшли під бомбардуваннями, натикалися на гітлерівців, доводилося відстрілюватися. Але обоз йшов і йшов.
Він знову повернувся в Погарський район. Його більше не пустили на фронт: аж надто багато каліцтв випало на його частку. Ходив накульгуючи, скособочено праве плече. Працював у райвиконкомі.
Переїхав до Сибіру, в Канськ. Там від земляків він дізнався, що загинули в боях за Батьківщину брати Оджу і Мутул. Очир був поранений.