Індія в період часткової стабілізації капіталізму. Створення Комуністичної партії
До 1924 році національно-визвольний рух в Індії переживало спад. Це був період тимчасової і часткової стабілізації капіталізму. Англійські монополії відновили ослаблені війною позиції. Почалося посилене наступ англійського капіталу в економіці і політиці Індії.
Однак і в умовах затишшя масових рухів продовжували створюватися передумови майбутнього нового підйому. Особливо важливим був той факт, що йшло поширення марксистської ідеології, з’явилися численні марксистські групи. У своїх документах нелегальні комуністичні групи вимагали не тільки повної незалежності Індії, але і вирішення аграрного питання — наділення селян землею. До 1925 року було проголошено створення Комуністичної партії Індії (КПІ). Однак окремі групи виявилися слабо пов’язаними між собою і помилково заперечували можливість яких-небудь спільних дій з найбільшою масовою партією країни — Індійський національний конгрес (ІНК).
Індійський національний конгрес продовжував антианглійську діяльність, причому Ганді як і раніше наполягав на виключно мирні методи боротьби, висуваючи гасло неспівробітництва з колоніальною владою. Його популярність в країні збереглася, хоча не все в Конгресі поділяли тепер його тактику. У Конгресі з’явилося ліве крило на чолі з Джавахарлалом Неру, надалі — одним з найвидатніших державних діячів Індії. На відміну від Ганді ліве крило національної буржуазії не вимагало статусу домініону, а повної незалежності Індії.
Революційний підйом 1928-1933 років
Світова економічна криза 1929-1933 років, що охопила капіталістичний світ, тяжко позначився на всіх сторонах життя Індії. Англійські колонізатори прагнули перекласти весь тягар кризи на плечі колоніальних народів, Індія в цьому плані грала для Англії центральну роль. Особливо важке становище склалося в сільському господарстві країни. Розорення селян досягло небачених масштабів.
Вже в 1928 році в Індії почався новий підйом національно-визвольного руху. Страйку текстильників Бомбея, залізничників та інших загонів робітничого класу поклали початок цьому підйому. Колоніальні власті заарештували 33 найбільш видних лідерів робітничого і селянського руху, з яких 14 були комуністами (в тому числі відомий комуністичний лідер Данге) і 19 — керівниками лівих профспілок. Їх звинуватили в підготовці заколоту і розпочали тривалий судовий процес, який проходив р. Мируті. Вирок, оголошений у 1933 році (страта одному з обвинувачених, тривалі терміни ув’язнення іншим), був сприйнятий всією Індією, а також прогресивною громадськістю за кордоном як жорстока і необґрунтована розправа. Масова кампанія на захист мирутских в’язнів змусила англійські влади пом’якшити судове рішення. Ця боротьба сприяла зростанню популярності комуністів, їх згуртування і призвела до остаточного оформлення партії — обрання центрального керівництва, прийняття партії в Комінтерн (1933 рік). Незважаючи на те, що вже в 1934 році КПІ була заборонена і перейшла на нелегальне становище, її діяльність тривала.
Під впливом кризи активізувалася й діяльність Індійського національного конгресу. До 1929 році ІНК розробив свій проект конституції для Індії. Все більш популярним ставав лозунг лівого крила партії — повна незалежність Індії. У документі ІНК від 26 січня 1930 року говорилося: «Британський уряд не тільки позбавило індійський народ свободи. Воно розорило Індію економічно, послабило її політично, перешкоджало її культурного розвитку. Ми вважаємо тому, що Індія повинна порвати всяку залежність від Англії і домагатися повної незалежності. Однак ми вважаємо, що найбільш ефективний шлях до свободи — це шлях ненасильства».
У січні 1930 року Ганді пред’явив віце-королю Індії 11 вимог. Деякі з них мали общедемократический характер, але в основному в них відбивалося невдоволення національної буржуазії політикою колоніальних властей: це були вимоги про зниження на 50% поземельного податку, скорочення військових витрат, зменшення платні англійською чиновникам, звільнення політв’язнів та ін. Віце-король відмовився піти на поступки і тоді ІНК в особі Ганді оголосив про початок нової кампанії громадянської непокори.
Кампанія почалася в березні 1930 року так званим «соляним походом». Це було висловлення протесту проти англійських законів, зокрема, кабального закону про соляної монополії, мав більш ніж 100-річну давність. Ганді та його сподвижники вирушили з Ахмедабаду до моря, де вони протягом трьох тижнів без дозволу влади добували сіль. По дорозі до моря, проходячи по сільським районам, вони вели антианглійську пропаганду, влаштовували мітинги. Рух швидко розросталося. У містах почалися харталы — припинення в знак протесту проти англійських властей будь-якої торговельної та адміністративної діяльності (закриття крамниць, установ тощо).
Рабська конституція
В травні 1930 року влада заарештувала Ганді. Почалися жорстокі репресії. Одночасно англійці схиляли керівництво ІНК до угоди, обіцяючи дати конституцію, за якою індійці отримають певний доступ до управління своєю країною. Але ще більше, ніж ці заходи і обіцянки англійських властей, подіяло на керівництво ІНК переростання мирної кампанії непокори в збройні виступи народу.
Окремі повстання спалахували в Пешаварі та інших містах. У багатьох місцях відбувалися зіткнення з англійськими чиновниками, поліцією. З’явилася нова риса руху — антифеодальные повстання в князівствах, цієї твердині і опорі англійського панування.
Все це змусило керівників Конгресу піти на переговори з англійським віце-королем, а потім і на припинення кампанії громадянської непокори, що, втім, не завадило англійцям знову заарештувати Ганді і заточити у в’язницю багатьох конгрессистов. В результаті поглибилися розбіжності в самій партії ІНК.
Ліве крило Конгресу почало шукати нові методи боротьби, розглядаючи тактику Ганді як пройдений етап. Дж. Неру, незважаючи на свою повагу до Ганді як патріота і борця з колоніалізмом, заявляв, що його тактика зайшла в глухий кут. Діячі лівого крила Конгресу стали називати себе соціалістами, хоча насправді їх програма була далека від наукового соціалізму — насамперед вони не визнавали провідної ролі пролетаріату в побудові соціалістичного суспільства, в боротьбі за незалежність.
До середини 30-х років в Індії виник «Всеіндійскій селянський союз», існували масові молодіжні та жіночі організації, Всеіндійскій конгрес профспілок та ін. Оцінюючи нинішню обстановку, Компартія Індії висунула гасло боротьби за створення єдиного антиімперіалістичного фронту. Рух за об’єднання всіх антиімперіалістичних сил було особливо важливо перед обличчям нового акта англійських влади — введення конституції, або «Закону про управління Індією», опублікованого в серпні 1935 року.
За словами Дж. Неру, цей закон був складений так, що «представники індійського народу позбавлялися найменшої можливості впливати на що знаходиться під англійським контролем державний апарат або змінювати його». Цей закон був названий індійським народом «рабської конституцією». Віце-король Індії зберігав за собою надзвичайні повноваження (право вето). Індійським князям, як своєї соціальної опори, англійці надали особливі привілеї, простий народ не міг брати участь у виборах, всі важелі виконавчої влади зберігалися в руках англійських губернаторів. Таким чином, невеликі поступки були зроблені лише імущим класам.
Опублікування конституції викликав у країні бурю обурення. В умовах нової розстановки сил, появи лівих партій і масових організацій ця боротьба свідчила про формування умов для створення в Індії єдиного антиімперіалістичного фронту. Хоча в той період такий фронт створити не вдалося, 30-ті роки стали важливим етапом у боротьбі за незалежність країни і в освоєнні Компартією ідей VII конгресу Комінтерну. І в 1939 році, 3 вересня, Індія вступила у Другу світову війну разом з Великобританією.