В Берклі, на околиці Сан-Франциско, в одному з приміщень етнографічного музею Каліфорнійського державного університету, закінчив своє життя останній індіанський воїн.
Після поразки останнього бореться племені — апачів Херонімо — індіанські війни в Північній Америці закінчилися. Продовжували опір лише дрібні групи і навіть окремі воїни. Їх останнім притулком стали дикі гори і пустелі заходу — Каліфорнії та Орегона.
Нові жителі цій багатій і родючій землі випадково зустріли тут самотнього воїна. Це сталося в одному невеликому каліфорнійському містечку неподалік від Сан-Франциско.
Несподіваний нічний гість
Собаки місцевого ковбасника вночі підняли страшний гавкіт. Ковбасник вибіг з будинку і побачив у своїй крамниці дивну тремтячу фігуру. Це був чоловік приблизно п’ятдесяти років, майже нагий. На ньому була лише проста шкіряна сорочка. Ковбасник схопив злодія», замкнув його в крамниці і побіг до шерифа. Через дві години дивний прибулець, завдяки швидкому втручанню поліції», вже перебував у в’язниці.
Місцевий шериф, на превеликий жаль, не міг скласти протоколу, тому що укладений ні слова не розумів по-англійськи. Ув’язнені, які перебувають в цій в’язниці, виховані в дусі християнської моралі, знайшли дивного для в’язня одяг.
Про «дикуни» тоді писали всі каліфорнійські газети. Одну таку статтю про «людину-тварину» прочитав відомий вчений професор Альфред Л. Кребер, який вивчав історію каліфорнійських індіанців і малих племен Північної Америки. Кребер послав до укладеного свого асистента доктора Уотермана, і той привіз з собою словники ще не вимерлих мов каліфорнійських індіанців. Шериф відкрив двері камери, і вони зустрілися. «Дикун» сидів на дерев’яному ліжку і з цікавістю слухав слова з різних індіанських мов. Минуло кілька днів, але все каліфорнійські індіанські мови залишалися для дикуна чужими. І тут доктор Уотерман згадав, що саме в цій області жили колись вимерлі індіанські племена групи йана.
Все побачене в американському місті здавалося Іші неймовірним. Його дивували трамваї, і він постійно повторював: «Скільки білих людей! Скрізь стільки білих людей!» Іші навіть отримав роботу. Друзі знайшли для нього місце помічника директора етнографічного музею в Берклі. Відверто кажучи, сам «доглядач» Іші представляв собою найцікавіший експонат. Оскільки Іші став отримувати заробітну плату, він повинен був навчитися рахувати. Потім Іші навчився ставити свій підпис. Іші був живим свідченням того, наскільки швидко ці так часто зневажені члени кольорових племен сприймають досягнення людської цивілізації.
Людина, здоров’я якого було бездоганним, поки він жив в самоті на природі, не зміг встояти перед хворобами білих. Через чотири роки Іші захворів на туберкульоз. А ще через рік стало ясно, що він не впорається з недугою. Його друзі по індіанського звичаєм (індіанець помирає у своєму житлі, у своєму «будинку») віднесли його в музей, де тепер був його «будинок». Там він невдовзі помер без жодного слова скарги. Його американські друзі поховали Іші за всіма правилами спалили його разом з цибулею, стрілою і священними раковинами. На надгробному пам’ятнику написали: «Іші — останній індіанець племені яхи».
В день смерті Іші в каліфорнійському Сан-Франциско, на західному узбережжі Сполучених, Штатів, закінчилися індіанські війни, що почалися три століття тому на східному узбережжі племенами пеко і памунки. Ось такий збіг.