Сім’я Вечеренко жила під Харковом, в невеликому селі Коломак. Батько, вчитель музики, добровольцем пішов на фронт у перші ж дні війни. Гена потім, вже будучи на фронті, дізнався, що батько загинув при форсуванні Дніпра. У матері на руках залишилося п’ятеро. Допомагала бабуся, яка жила на станції, в семи кілометрах від села…
Військова обстановка під Харковом була складною. Населені пункти по кілька разів переходили з рук і руки.
Одного разу Гена в черговий раз відправився до бабусі, а коли повернувся додому, хата виявилася порожньою. Сусіди казали по-різному: одні стверджували, що хтось, мовляв, бачив, як Генину мати з дітьми разом з великою групою односельців уганяли в Німеччину, інші заспокоювали, кажучи, що, мовляв, ще до приходу ворога їм вдалося втекти, а треті мовчки плакали, боячись відкрито припустити найстрашніше.
Гена знову подався до бабусі. Але він не міг змиритися з втратою своїх близьких і вирішив помститися. План у нього був простий: на станції сісти у військовий ешелон, наступний на передову…
Спочатку його ніхто не брав. В ешелонах хлопчика тепло приймали, пригощали сухарями, цукром, годували солдатським супом. Але коли потяг рушав, його дбайливо ссаживали, совали ще гостинців і радили залишатися вдома…
Нарешті Гені пощастило. З Білорусії на Одесу прямувала одна кавалерійська частина. Ешелон стояв на станції близько двох діб. Гена допомагав доглядати за кіньми, чистив їх, поїв.
В якості опорного пункту» він вибрав вагон, в якому їхав з кіньми їздовий штабу Єгор Іванович Панін, літній сибіряк, добрий і ласкавий. Потім Гена дізнався, що у нього вдома залишилося дев’ятеро, малий мала менше, і до Гені він перейнявся особливим почуттям. Хлопчик розповів йому про себе, про те, що тепер залишився один (про бабусю, звичайно, промовчав) і що повинен помститися фашистам.
Єгор Іванович відповів:
— Добре, ширяючи. Я поговорю про тебе з командиром.
І Гена працював особливо старанно.
І ось вздовж ешелону нарешті прокотилося:
— За ваго-на-ам!..
Ешелон рушив.
В перестук коліс спочатку повільно, потім все швидше і швидше Гені чулося: е-ду-на фронт!.. Е-ду-на фронт!..
Єгор Іванович крякнув, відклав убік збрую:
— Ну от і добре…
До чого ставилися ці слова — то до того, що закінчена робота, то, що благополучно рушили, Гена не зрозумів. Але він відчував зараз тільки одне: він їде на фронт!..
— А далі все було просто, як на війні, — говорить сам Геннадій Андрійович Вечеренко. — Мені пошили обмундирування і навіть парадну черкеску і кубанку, приписали мене до штабу дивізіону ППО, яким командував майор Изотьев, і я вже невдовзі брав участь у бойових операціях. Щоправда, тут не обійшлося без накладки: виписуючи мені червоноармійську книжку, писар чомусь вирішив, що я не Андрійович, а Олександрович. Звідси і пішли всі подальші фронтові папери на ім’я Геннадія Олександровича…
Пам’ять зберігає різні епізоди.
…Вже переможної весни сорок п’ятого їх ескадрон вибив гітлерівців з одного хутора, що був в п’яти кілометрах від великого угорського міста Естергома, в районі якого йшли запеклі, кровопролитні бої. Скориставшись перепочинком, бійці розташувалися на обід. Гена влаштувався поруч з прапороносцем — старшиною Разіним. Його увагу давно приваблював цей хоробрий дивізійний прапороносець. Прапор він носив у спеціальній шкіряній сумці, одягненою через плече. Гена знав, що це велика честь носити бойовий прапор частини. Він також знав, що буває, коли прапор втрачено в бою. Якщо таке трапляється, то частина, що не має прапора, розформовується. Прапор завжди дбайливо зберігалося, поруч з прапороносцем постійно перебували два бійця.
Обідали не кваплячись, відпочивали після напруженого бою. Деякі допомагали один одному перев’язувати легкі рани, приводили в порядок взуття, чистили зброю. Було сонячно, тепло. Артилерійська канонада чулось лише десь далеко.
Раптом пролунала команда:
—Повітря!!!
Миттю все прийшло в рух. Одні побігли до зенітним пулеметам, інші — в укриття. Гена кинувся до свого коня, щоб відвести її подалі від будівель. Він бачив, як прапороносець і два охороняли його бійця разом з десятками інших червоноармійців побігли до великого кам’яного погребу, який знаходився трохи в стороні від хутірських будівель.
Ворожі літаки низько пронеслися над хутором і скинули кілька бомб. При вторинному заході одна бомба — прямим попаданням — попала в льох, де сховалася група солдатів.
Літаки відлетіли і більше не поверталися. Але слідом за ними по хутору стали бити фашистські гармати і міномети. Вогонь був рідкісним, але досить точним.
І тут на кам’яних руїнах льоху з’явилася маленька фігурка Гени, і всі почули його дзвінкий розпачливий голос:
— Прапор!.. Прапор!..
Всі, хто був поблизу, кинулися туди.
Старшину Разіна знайшли вже мертвим. Він міцно стискав у руках шкіряну сумку з дивізійним прапором…
А потім була Прага. Перемога…
Кавалерійський корпус вступив в місто разом з військами фронту. Мешканці Праги вибігали на вулиці та майдани, вітали радянських воїнів-визволителів.
На Вацлавській площі кавалеристам вже не можна було пробитися крізь тріумфуючу натовп пражан. Гену буквально стягнули з коня, підняли на руки і так на руках понесли до Карлову мосту, де було таке ж загальне святкова радість. Юного радянського воїна закидали квітами, пригощали шоколадом, цукерками.
На Карловому мосту до Гені підійшла одна жінка, назвалася: Марія Эльзнерова, вчителька. Вона добре говорила по-російськи. Жінка простягнула Гені букетик незабудок і сказала:
— Візьми! Ти зовсім трохи молодше моєї дочки, яку фашисти вбили кілька днів тому. Мені зараз дуже важко: моє велике горе змішується ні з чим не порівнянної загальною радістю Перемоги…
Жінка раптом зняла маленький золотий хрестик, що висів у неї на шиї:
— Візьми і це — найдорожче! Нехай моя дочка буде жива в тобі! Я рада, що серед радянських визволителів зустріла тебе — юного воїна. Ти довше інших будеш розповідати своїм дітям і онукам про нашої вдячності за звільнення від фашистських вбивць, про нашу зустріч у Празі, про Велику Перемогу!..