У середині квітня загін прибуло поповнення. Іван Жуковець привів підпільників із села Тявлово: Василя Ключникова і Федора Вожжова.
Побачивши Сергія Рыжака, Ключников зняв з плеча речовий мішок і бадьоро відрапортував:
—Товариш командир, прибув у ваше розпорядження!
— Давно чекаю, — міцно потиснув йому руку Рижак.
Що в тебе у мішку? — допитувались у Ключникова оточили новачка партизани. — Не порося чи прихопив з собою?
Ключников мовчки розв’язав мішок і дістав саморобний радіоприймач.
— Ай да молодець! — залунали схвальні вигуки. — Де роздобув?
— Сам змайстрував.
— А звідки знаєш нашого командира?
— Це довга історія.
— Доповідай, коли питають!
— Тоді присядемо.
І Василь Ключников розповів партизанам про себе і своїх товаришів. Служив він у протитанкової бригади начальником боепитания дивізіону. Під Мінськом бригада потрапила в оточення. Разом з групою бійців Ключников намагався пробитися в Могильов, але не вдалося. Влаштувалися в лісі поблизу села Шпильки Дзержинського району. Побудували два куреня, ховалися в них від негоди. Цілодобово несли караульну службу. Ось тоді-то Ключников, за фахом радіотехнік, і зібрав це «чудо» з валявшихся в лісі розбитих радіостанцій.
— Були ми в курсі подій на фронті, — говорив він. — Чекали, що ось-ось наші війська поженуть фашистів тому. А час минав, наближалася зима. Довелося будувати землянку, ставити залізну пічку. Якось зустрілися в лісі з колгоспником з села Тявлово Семеном Андрійовичем Макасем. Великої душі людина, добрий, турботливий. Багатьом допоміг. До цього глухими стежками виводив наші частини з оточення. Напував, годував бійців. Нам, бувало, принесе те відро гарячої затірки, то печеної або вареної бульби і каже: «Їжте, хлопці, а то отощаете». Через нього ми познайомилися з багатьма патріотами з навколишніх сіл. Допомагали вони здорово. А коли вдарили морози, запропонували йти до них. Так ми й розійшлися по хатах. Я з Вожжовым зупинився у Макася. Як-то грудневим вечором попросився до нього переночувати один чоловік. Всю ніч ми вели з ним розмову про те, як боротися з ворогом. Це і був ваш командир Сергій Рижак. Він доручив нам виявити всіх колишніх військовослужбовців, які проживали в навколишніх селах, дізнатися настрій, що думають робити. Назвав і зв’язкових. Виконати його завдання нам одним з Вожжовым було не під силу, і ми залучили декого.
Щодня о шостій ранку Ключников включав приймач і записував зведення Радінформбюро. Господар будинку Макась чергував у цей час біля воріт. Зведення розмножували разом, вдень Макась вирушав у дорогу. Першим неодмінно відвідував і Черниковщине давнішнього друга Костянтина Комаровського — немолодого, навченого життям людини. Великий умілець: і коваль, і слюсар, і механік, а треба було, став ще й фотографом. У себе в кузні фотографував всіх підпільників-військовослужбовців і разом з учителем Йосипом Жидовичем, якому вдалося роздобути бланки паспортів, виготовив їм документи. Ходив Комаровський і на зв’язок в Дзержинськ, ремонтував зброю партизанам, був зв’язковим у них аж до приходу Червоної Армії. Інвалідність заважала йому піти у загін, і він дуже жалкував про це.
З патріотами з Тявлово постійний зв’язок підтримував член нашого комітету Іван Жуковець. У березні сорок другого року ми повідомили туди про намір гітлерівців вивезти молодь Байдацкой волості в Німеччину. Підпільники провели роз’яснювальну роботу в усіх деревцях, попередили молодь. В результаті окупантам удалося схопити лише кількох юнаків і дівчат, решта вчасно втекли. Було встановлено зв’язок з військовослужбовцями, що проживали в навколишніх селах. Майже всі вони стали партизанами.
Випереджаючи події, скажу, що Семен Андрійович Макась ще довго виконував свою небезпечну роботу: підтримував зв’язок з партизанським загоном, переправляв туди зброю, патрони, водив групи підривників на залізницю.
Влітку сорок третього року гітлерівці якимось чином дознались про його зв’язки з партизанами. Вони нагрянули в село, в той момент, коли Семен Андрійович збирався везти партизанам боєприпаси. Тяжкі тортури виніс Макась, загинув, але нікого не видав.