Григорій Григорович Гагарін — волонтер або кавалерист | Історичний документ

Саночки з завидною швидкістю ковзали по Невському. Крута спина Миколая на козлах заважала роздивлятися посторонки і лискучі під сіткою крупи коней. Грудки кавового снігу били в нерідкий, як би замикаючи стукіт жвавих копит по зледенілим державним торцях. Зрідка, відриваючи здивовано-вивчаючий погляд від проскальзывающих фасадів будинків, зустрічних екіпажів та осіб, осіб, осіб на миготять стрічках тротуарів, хлопчик крадькома поглядав на сумрачное обличчя батька.

Батько похмуро розглядав широку спину кучера і розмірковував про можливе швидке від’їзді за кордон. Важко було звикнути до нового, 14-го року. Здавалося б, ще зовсім недавно бородінський дими заважали розгледіти Європу, і ось тепер, через рік після двохсотріччя династії, російська армія на підступах до Парижу. Перед обличчям Молода гвардія, і серед них зовсім ще діти не по зростанню великих і тому здаються мішкуватими червоно-синіх мундирах. У французьких стрімких каскетках. З рушницями напереваги. Останні захисники паризьких передмість.

Ось і манеж

Сани зупинилися. Виїзний Петро майже безшумно зісковзує з запяток і легко відстібає з одного краю ведмежу порожнину. Батько ніби обмацує кінчиком чобота полій у узбіччя і ледве дующую секунду, швидко і рішуче розпрямляючись, постає на весь зріст. Розправляє шинель, підтягує рукавички і, зробивши майже непомітний знак кучеру, швидко ховається за дубово-скляній масивними дверима. Микола, ліниво перебираючи віжки, ніби якийсь час роздумує, а потім якось несподівано для самого себе цокает мовою, видає глухо горловий: «Пшел-е!» І ще слідом молодецькому «ї-иэх-ма!..»

Хлопчика везуть додому. Ведмежа порожнину злегка опадає на тому місці, де тільки що сидів батько, але продовжує зберігати його тепло і легкий, в’їдаються в шкуру запах люлькового тютюну. Їзда на санчатах, без батька вони мчали ще швидше, злегка укачивала. До м’якого постуку копит маленький Григорій давно звик, очі злипалися від теплого, зовсім не петербурзького сонця. І якщо б не медового кольору башлик з цієї верблюжої шерсті, так щекотавший шию, хлопчик би зразу заснув.

Але не будемо лукавити

Хіба можна було хоч на хвилину прикрити очі, якщо все частіше і частіше при під’їзді до Зимового і попутно, і назустріч траплялися верхоконные. У короткій кавалькаді можна було помітити штаб-офіцерів лейб-гвардії Єгерського полку і Мінського піхотного. Обидва в чорних киверах з репейками у красивих синювато-зелених мундирах під еполетами. Здригалась при їзді, постукивала про орленые гудзики мідь нагрудних знаків. Приподымались від вітерця золото-червоні краю чепраков і паць.

Пройде всього десять років, і син російського дипломата Григорія Івановича Гагаріна, до того часу вже отрок, стане з тихим смутком згадувати гучний гуркіт парадних барабанів, несподівано, раптом всплеснувшийся багаторазовим накатом дробу. 48 ротні барабанщиків лейб – гвардії Семенівського полку вибивали марші: «за вартам», «під прапор» і «честь». З неймовірною швидкістю промайнули в повітрі палички, і ось вже німіли спини барабанів від безперервних ударів. Злегка погойдувалися в синьому небі височенні біло-червоні султани, і бентежні репейки на киверах намагалися ухилитися геть ніби від чергового удару.

Здається, парадокс, але російська мова для Гагаріна так і залишився каменем спотикання до кінця днів. Виражати себе йому було легше італійською та французькою, які в його вустах залишалися бездоганні. Був, наприклад, випадок, коли парижани взяли його за італійця з чисто римським діалектом. І може бути, ті далекі роки раннього дитинства в Росії сприймає він тепер, з римських пагорбів, як життя за кордоном… та й чи було у Григорія Івановича, його батька, це дивовижне маєток Карачарово в Московській губернії на березі Волги?

І ось вже захоплений спогадами, підхоплений, а було, не було — не так і важливо… Залишався, здавалося б, єдиний вихід — спілкування, і бажано більш часте, з російським зарубіжжям. Праці це не становило — люди до нього, Гагаріну-старшому, тягнулися. Батько був широкообразован, займався літературою, та й сам трохи писав, любив мистецтва й знав в них толк. А будинок Григорія Івановича вже давно був одним з центрів російської художньої життя за кордоном. Тут зустрічалися живописці, скульптори, архітектори. Деякі з них були старими знайомими ще по Петербургу. Там, в будинку батька, на гостей, якими були повні зали, поглядали зі стін картини Сильвестра Щедріна, Федора Матвєєва, Карла Брюллова, Федора Бруні, Петра Басіна і Олександра Венеціанова.

І як-то раз на одній з таких російських вечорів Григорій Гагарін, тоді ще у милому отроческом віці, знайомиться з Карлом Брюлловим. І що особливо їх зблизило, як виявилося потім, — це сімейне свято. Батьки вирішили ознаменувати його поданням російської комедії.

Життя Гагаріних була пройнята якимось чарівництвом

Від бесід підростаючої Григорія з батьком, від мрій в його відсутність, легенів, схожих на розливи акварелі, від сусідства тисяч книг з мерехтливою позолотою тиснень в коштовному і крихкому напівтемряві залу, від карт Італії різних століть, у всій цій кабалістики латинських імен та геральдики Апеннінського півострова життя набувала якусь дивну легкість. Майже чаклунську. Так і хотілося рушити в дорогу.

І вже згодом, у Петербурзі, на Кавказі, посеред гір і пострілів, Григорій Григорович, бажаючи якось підбадьорити себе, згадував у дрібницях ту італійсько-російську обстановку в робочому кабінеті батька. Надзвичайно милу, але разом з тим тривожну, загадкову і до кінця неусвідомлену. Тут між акварельними мініатюрами в темно-фіолетових оксамитових рамках висів портрет матері. Легке, майже прозоре плаття струилось навскіс до нижнього краю картини. Рама була досить темною і вузькою, з округленими кутами, що виграють ледве помітним матовим блиском істинно дорогої речі.

Щоб уявити, наскільки сильно був вплив Карла Павловича Брюллова на підлітка, слід згадати, що до цього часу майстерність худож ника досягає надзвичайного злету. Ще в 1821 році молодий «академік» отримує золоту медаль і право на закордонне пансионерство. І ось центром зарубіжного перебування нагородженого стає Італія. Тут він пише сцени з народного життя римлян, копіює «Афінську школу» Рафаеля. А якщо забігти трохи вперед, то побачимо і «Останній день Помпеї». Величезне полотно було замовлено художнику найвідомішим російським промисловцем Демидовим.

Популярність приходить до Карла саме тут. І саме звідси, з Італії, починається завоювання їм Росії. Ну не парадокс?! А майбутні блискучі малюнки його — Гагаріна-молодшого… Навіть важко собі уявити, що музичні акварелі князя могли б і не з’явитися, якби не зустріч з Карлом, з його бравурної пензлем. Сам вийшовши з Академії, Карл намагається якомога швидше відійти від неї. І якщо стиль Академії (бували, як бачите, й винятки) ще й був хоч якось виправдати холодно-величаве Петербурзі, то Італії, цієї чарівної південної країні з трехтысячелетним Римом він був явно не по душі.

І ось Карл легко, чисто по-дружньому виховує в Гагаріні і цю чуйність до краси природи, і інтерес до побутовим сценам, та здивуй тільну спостережливість. Що ж виявилося? Всі ці «вуличні уроки» дали в підсумку незрівнянно більше так і не відбулися академічних студій. А так потрібна була «льодовита правильність малюнка», якщо, копіюючи класику по гипсам, зліпках з натури, ми і осягали лише ці зліпки, зовнішній вигляд Стародавнього Риму, не торкаючись, не зачіпаючи його душу і не знаходячи відгуку у власній?

І вже багато пізніше в Росії Гагарін з великою теплотою згадував: «Він присвячував мене в таємниці колориту, пояснював мені те, що я бачив, не розуміючи, що я відчував, не віддаючи собі звіту… урок Брюллова був для мене одкровенням — з тих пір я зрозумів, що в принади природи ховається не тільки інтерес безпосереднього насолоди, але й інтерес розуму».

Води Тибру забирають роки

Посол Италинский — цей красивий, з особою римського патриція старий замінений іншим. З мосту Понте-Молле кидається жінка. Її загибель пов’язують з якоюсь незрозумілою історією в житті Карла. Від нього відходять. Але ж треба якось допомогти в цьому скрутному становищі. І ось, виїжджаючи за місто, Гагаріни беруть з собою і Брюллова.

Григорій Григорович Гагарін — волонтер або кавалерист | Історичний документживопису. Чи це Так? І тільки перебування в стінах академії робить людину професіоналом?..

Проходить час за європейськими годинах

Ось одного разу 29-річний дипломат виявляється на батьківщині, звідки виїхав ще дитиною. І не дивно, що після такої довгої відсутності він сприймає Росію як закордон і, ще не освоївши як слід свою рідну мову, відправляється на Кавказ солдатом.

Походи. Перейми. Дріб копит, помножена гірським луною. Спалені мости Чиркея. Обхідні маневри. Самотній загін російських вершників, рыскающий наметом у Миатлов. що нижче Чиркея. Свист куль і льодовий душу гортанний клич поблизу аварського аулу. Але і тут, як колись, у посольських коридорах, два Гагаріна. Один — військовий. Інший — художник. Кулі — не для нього. Повна байдужість, зовсім як Т. Гершельт — німецький солдат-академік.

Одного разу Григорій настільки захопився видовищем сутички, що не помітив, як російські війська відступили. І ось боковим зором, чисто випадково бачить біжить на нього горця. Не кваплячись складає альбом і береться за зброю. Імператор дізнається про цьому разі і сприймає по-своєму: «Соромно такому молодцю не носити військовий мундир!»

Ну що ж, обставини вище нас. І добровольцеві, волонтеру доводиться надягати офіцерський мундир. Віце-президент Академії, волонтер від живопису, як же це могло статися? — нарікала професура. Армію ж це анітрохи не здивувало. Адже в послужний список можна було втиснути того, його власний гагарінський погляд на фортецю Темір-Хан-Пуру.

На самому початку XX століття в одному з фешенебельних книжкових магазинів Парижа можна було побачити незвичайне видання. Це був великий фоліант з темно-зеленим палітуркою і чорним матер’яним каптало, відтінений скромною, але елегантною написом по-російськи і по-французьки: «Князь Гр. Гр. Гагаринъ. Малюнки та начерки з натури». А трохи нижче: «Prince Gregoire Gagarine dessins et croquis d apres nature». Цей альбом малюнків князя з’явився і в Петербурзі, через 9 років після його смерті. Ким же він, Григорій Григорович Гагарін, цей дивовижний чоловік, був дипломатом, художником, військовим, вченим, архітектором, мандрівником? У всьому він був професіоналом, залишаючись при всьому цьому волонтером.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь