Боротьба з епідеміями в усі часи вимагало величезної мобілізації медичних сил. Унікальність роботи полягала не в цьому, і навіть не в тому, що блокадна обстановка робила надзвичайно складним рішення і більш простих завдань, ніж ліквідація епідемій.
Набагато більше значення мало те, що в умовах блокади були поставлені перед необхідністю здійснювати великі практичні заходи по охороні здоров’я і порятунку життів ленінградців одночасно з вирішенням найважливіших науково-методичних проблем. У звичайних умовах на це потрібні роки, а нам обстановка приділяла дні, не залишаючи часу на зволікання — від цього залежала доля окремих хворих, а всього населення міста.
Близько 90 відсотків населення страждало аліментарної дистрофією, авітамінозами, майже 90 процентів жінок — порушенням функцій статевих залоз (аменореєю). Всі інші недуги, в тому числі і з’явилися внаслідок блокадних же умов епідемічні захворювання, які протікали вже на цьому тлі і отримували відповідне забарвлення. Будь-яку хворобу повинні були навчитися лікувати з урахуванням блокадних умов. А нові захворювання взагалі вимагали розробки методик лікування з самих азів.
Робота медичної служби обложеного міста пов’язана не тільки з колосальним напруженням сил лікарів, медсестер, санітарок і сандружинниц. Починати слід було з становлення теоретичних основ практичної діяльності.
Здавалося б, до теорій, коли в кожній ще не спорожнілій ленінградської квартирі хворі, часом смертельно хворі, коли по декілька разів на день в місті рвуться снаряди і бомби, коли смертність вже виросла в 19.7 рази порівняно з довоєнним рівнем, коли медикам і так справ вище голови? Але без теорії, без науково обґрунтованих методик, висококваліфікованих рекомендацій медична практика сліпа.
Напрямок у роботі має дати керівну ланку, тобто міськздраввідділ. Але чи можна вимагати цього від інспекторів міського відділу охорони здоров’я? Інспектор далеко не завжди лікар високого класу, так і в жодному разі не можна бути фахівцем у всіх галузях медичних знань. Однак для успішного здійснення поставлених завдань необхідно було залучити саме кращих медиків міста. З одного боку, завдання нереальне, а з іншого — певний досвід в цьому відношенні у мене вже був.
Над створенням методичної системи мені вже доводилося працювати. Коли я очолював Травматологічний інститут, довелося зіткнутися з парадоксальною, на перший погляд, ситуацією. В інституті працювали видатні фахівці, вони могли творити чудеса, і в той же час у поліклініках та лікарнях, де, в основному, і вершилося наше головне справа, лікарі працювали хто на що здатний — не було єдиних, найбільш раціональних методик.
Ось тоді й народилася думка створити в інституті вчена рада по травматології — з кращих, найбільш авторитетних фахівців, в чию задачу входило б створення рекомендацій практичним лікарям за лікування всіх основних видів травм.
Ленінграда. Вже з бесіди з ним, я зрозумів, що довго вмовляти людей взяти на себе таку високу відповідальність, не доведеться. Йшла війна, і кожен лікар, кожен вчений був готовий принести якомога більше користі Батьківщині.
Головними фахівцями повинні були стати перші люди в своїй галузі знань. Посаду головного педіатра міста зайняв професор, в недалекому майбутньому дійсний член Академії медичних наук СРСР А. Ф. Тур, провідний спеціаліст з дитячих хвороб.
Головним терапевтом був призначений професор М. Д. Тушинський, який теж незабаром став академіком; головним акушером — дійсний член Академії медичних наук К. К. Скробанський і т. д. Так вперше в цивільному охороні здоров’я країни виник інститут головних спеціалістів.
Для наближення наукових сил міста до маси медиків ми створили інститут старших районних фахівців — терапевтів, хірургів, педіатрів, акушерів та інших.
Після створення цієї ланки в апараті міськздороввідділу стало можливим своєчасне виявлення знову виниклих захворювань. Ми змогли визначати їх причини, знайомити тисячі лікарів з характером і перебігом цих захворювань, методи лікування і профілактики. Без вишукувань вчених діяльність практичних лікарів була б в умовах блокади по суті безуспішною.