Була я медсестрою в перев’язочній сортувального відділення величезного, на 2 тисячі ліжок, сортувального евакогоспіталю N 1170.
В листопаді 1941 р. стала операційною сестрою стаціонарного відділення, так званого «осадочника». Сюди направляли нетранспортабельних поранених, які потребують термінової протишокової терапії, першочергового хірургічного втручання. Серед них особливе місце займали поранені з анаеробної інфекцією — газовою гангреною (по народному — «Антонов вогонь»).
Поранений, про який я хочу розповісти, був з їх числа. Він вступив у першій половині дня з невеликою осколкової раною нижньої третини гомілки зі слабо вираженими ознаками анаробной інфекції. Його, як належало, терміново оперували і помістили в післяопераційну палату для спостереження.
Зовні був неабиякий чоловік: великий, високий, налите тіло силою, міццю, незламністю. Великі сірі очі вміли посміхатися, у них світилися іскорки розуму і доброти. У нього була напрочуд біла, бархатиста шкіра, щільно облягає тіло.
Звичайно ж цим він дуже відрізнявся від наших недоедавших воїнів, з притаманною їм дистрофію, з тілом, покритим сірувато-жовтуватого тьмяною шкірою, зморшкуватою, сухою, вільно звисаючої і болтающейся. Цей же наш пацієнт, навіть повержений, здавався непохитним богатирем Іллею Муромцем.
Через деякий час йому стало гірше. Його знову взяли на стіл. Оперували. Потім ще раз, зробили ампутацію у верхній третині стегна і широкі розрізи на спині. Але все було марно… Ми виявилися безсилими — не було специфічних активних лікарських препаратів. Пам’ять до сих пір зберігає гіркоту і біль.
Незабаром у нашому госпіталі були розпочаті і успішно проведені дослідження і практична робота по створенню нового антибіотичної препарату, активного по відношенню до мікробів-збудників анаеробної інфекції.
Докладно про це розповідає Марина Валентинівна Глікіна — ініціатор, організатор і керівник дослідження, настільки складного, багатогранного і потрібного. Я була щаслива своїм невеликим участю в цій роботі, яку виконувала у якості волонтера.
А мені довелося ввести препарат в тоненьку вінка на вуха тварини.
Ніколи не забуду той ясний сонячний день, коли Марина Валентинівна, мікробіолог Людмила Павлівна Крутікова і я йшли в клініку ВИЭМа, де містилися кролики. Йшли і переживали, тільки б не було ні тривоги, ні обстрілу, тільки б встигнути проскочити.
Нам пощастило. Прийшли, піднялися по сходах, відкрили велику високу двері і в просторою, залитою сонцем кімнаті побачили на двох хірургічних столах сіреньких кроликів. Вони були здоровими і ситими, з гладкою блискучою шерстю.
Перед кожним — гірка нарізаної свіжої яскраво помаранчевої моркви. А в кутку сиділа служителька, вся в чорному, закинувши голову, з опущеними на коліна руками. Поки ми робили свою справу, вона сиділа нерухомо, не зронивши жодного слова.
Цим берегла сили, щоб потім облаштувати тварин, а отже, сприяти при експерименті правильної відповіді. І кролики відповіли: препарат придатний для внутрішньовенного застосування.
Тепер ще менше буде розрізів на тілах, уражених стряпаной інфекцією, менше буде ампутацій, менше инвалидок, менше смертей. Це була величезна перемога (Елла Соломонівна Фишкова)