Фронт вимагає поповнення | Історичний документ

Розпочався 1942 рік. Півроку вже йде війна. Не можна в такий час бути далеко від місць, де вирішується доля Батьківщини. І ось я, учень третього курсу Пермського річкового технікуму, подаю заяву до військкомату з проханням про достроковий призов. Викликають. Проходжу комісію. Придатний. Прошу направити в льотне училище. Хочу бути льотчиком, як і мій брат Юрій, який вже воює в одному з винищувальних полків ППО.

Але мною доля розпорядилася інакше. Лише через три місяці, 15 березня 1942 року, мене призвали в армію, і я отримав направлення у кулеметно-мінометного училища в місті Пермі.

Майже вдома, до нього по залізниці кілька кілометрів. Ну що ж — буду кулеметником. Почалося формування підрозділів. Командири взводів і вище є в штаті училища, а молодший командний склад — з курсантів. Мене призначили командиром відділення і через 10-15 днів присвоїли звання молодшого сержанта.

Почалася завзята навчання. Народ в батальйоні весь наш, пермський, — з нашого Верхнемуллпнского району є чоловік двадцять. Вивчаємо статути, несемо патрульну службу, зубрим матеріальну частину зброї взагалі і кулемет «максим» в особливості, чимало занять і в полі, особливо стройової підготовки.

Маршируємо так, що в голові дзвенить. А начальник училища сміється і каже, що від хороших стройових занять не тільки ноги і голова повинні вболівати, а й ще дещо. Опановуємо військовою наукою. Готуємося стати командирами кулеметних взводів. Знаємо, що невмілий командир користі не принесе сам раніше часу помре і своїх людей погубить.

Настав серпень. Ходять наполегливі чутки, що навчання не закінчимо. На фронті справи не блищать. Фронт вимагає поповнення.

Дійсно, вибудовують одного разу, зачитують прізвища направляються в діючу армію. В заповітному списку мене немає. Що робити? Звертаюся з проханням направити мене. Відмовляють — тут потрібен. Заспокоюють: ще два-три місяці, закінчиш училище і туди ж поїдеш. Ні, думаю, чекати не можна, тим більше, що з нашої роти їде відсотків 90. Добрався до начальника училища. Вислухав, вилаяв, вигнав. А вранці, коли стали вибудовувати відбувають, викликають і мене.

Хапаю нехитре солдатське майно і — в дію. Короткий мітинг, напутні слова комісара. Духовий оркестр заграв марш, і колона рушила. Відкриваються ворота. Виходимо. Вся вулиця заповнена народом. Це рідні прийшли проводжати. Шукаю очима своїх. Ні, не видно. Оркестр замовк. Чути жіночий плач. Це матері і дружини. Йдемо мовчки. Від плачу колом починає в горлі доскребывать. Добре, що часом оркестр грає, а перерви заповнюємо піснею. Починаємо зі своєю коханою: -Урал! Сини твої клянуться, що будуть всі героями країни! Урал! З перемогою повернутися у рідний край відважні сини!

Фронт вимагає поповнення | Історичний документфронту. Була на Калінінському. Ясно, що з неї повинно було статися, раз вона на переформуванні. В боях гинуть не тільки солдати. Багато хто з командирів вже понюхали пороху. Комбат з цієї ж дивізії, а решта в основному з госпіталів, начштабу встиг повоювати в Одесі і Севастополі.

Почалися солдатські будні. Отримуємо зброю — кулемет «максим», десяток коробок з стрічками патронів, гвинтівки й інше майно.

Я знову командир відділення, заступник командира взводу. У відділенні зі мною п’ять осіб. Перший номер В. Няшин, на громадянці жив в трьох кілометрах від мене, другий номер П. Бажуков — теж наш, з училища, і двоє піднощиків патронів. Покладені нам ще їздовий і кінь, але кажуть, що з військового часу і без них непогано. Непогано-то непогано, а як прикинув — виходить важкувато: «максим» більше 60 кілограмів, коробки з патронами—120, в своєму мішку півпуда, лопата, протигаз та гвинтівка. Але заспокоїли: патрони повезуть в обозі.

Почалася коротка пора навчання та збивання підрозділів. Огляділися. Дивізія формується по-серйозному. Кулеметники, мінометники, артилеристи в основному курсанти училищ. Піхоти багато. А всього щось близько 12 тисяч чоловік. За військового часу, така дивізія рідкість. Значить, в спокійне місце не пошлють.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь