Евакогоспіталь на вулиці Литовської блокадного Ленінграда | Історичний документ

Незабутнім назавжди залишиться у пам’яті світлий, сонячний недільний день 22 червня 1941 р. У цей день я перебувала у приятельки в р. Пушкін. Сиділи за столом, вели звичайний розмову про життя, роботу, плани на майбутнє.

На цьому мирному тлі раптом різко, схвильовано прозвучала по радіо повідомлення про війну. Це здавалося несподіваним, хоча чутки про можливість війни ходили і раніше.

На третій день після оголошення війни я була мобілізована і направлена в розпорядження госпіталю, організованого на базі обласної лікарні, а потім в евакогоспіталь N 275, розташований в школі на Литовській вулиці. Там я у званні капітана Медичної служби і посади начальника терапевтичного та хірургічного відділень прослужила до прориву блокади в січні 1943 р.

Особливо важкими були зимові місяці 41 – 42 рр. Морози сягали 30-35 С. Температура в палатах та інших приміщеннях госпіталю коливалася від 8 до 10 тепла. Опалювалися саморобними печурками-тимчасовими будівлями. Вікна з вибитими шибками були забиті фанерою і картоном. Стіни в палатах і коридорі були вкриті інеєм. З-за відсутності електроосвітлення користувалися різного роду коптилками. Порушені були також системи водопостачання і каналізації. Воду привозили у відрах здалеку силами госпітального персоналу.

Важкі, несприятливі умови побуту різко посилювалися і нудним за кількістю та якістю харчуванням. Важко було підтримувати належний санітарно-гігієнічний рівень. У зв’язку з низькою температурою в приміщенні поранені і хворі часто лежали у верхній одязі, накриті не тільки ковдрами, але і матрацами. Особливо страждали від холоду хворі аліментарної дистрофією. Медичний персонал також одягав халати поверх теплого одягу і хутряних жилетів.

Незважаючи на труднощі з водопостачанням, опаленням хворим і пораненим проводилася санобробка зі зміною раз в 10-14 днів натільної і постільної білизни, а то й частіше, особливо тяжко хворим і пораненим після операції.

У зв’язку з нерегулярним обслуговуванням пралень білизну прали власними силами, нерідко ночами, бо вдень були зайняті своєю основною роботою. Для функціонування туалетів та підтримування в них чистоти була виділена єдина на весь госпіталь санітарка. Вона виконувала воістину титанічна праця. Сама збирала сніг, топила її, привозила здалеку на руках воду, гріла її.

Відсутність в цей період санітарок значно ускладнило догляд за пораненими та хворими, а також підтримання чистоти в палатах, операційній та інших приміщеннях госпіталю. Вся робота виконувалася середнім медперсоналом і лікарями.

Евакогоспіталь на вулиці Литовської блокадного Ленінграда | Історичний документу госпіталь з різною локалізацією ушкоджень, були і поранені в груди. Цей контингент був найбільш близький мені як лікарю-фтизіатру. Вони надходили тяжкими, небезпечними для життя симптомами, викликаними прихованим або закритим пневмотораксом. Саме по відношенню до ним я відчувала себе найбільш корисною в наданні першої допомоги і подальшого лікування.

З осені 1941 р. і особливо навесні наступного року стали поступати в госпіталь поранені і хворі аліментарної дистрофією. Вона проявлялася у одних у вигляді набрякової форми, в інших — сухий. У першій домінували набряки обличчя, тулуба, кінцівок.

Шкіра цих хворих мала блідо-восковидний колір. У хворих сухою формою — виснаження, сухість шкіри і сіро-землистий колір. Незалежно від форми аліментарної дистрофії у багатьох хворих були проноси.

Як правило, ці хворі відрізнялися млявістю, апатією, інертністю, байдужістю до навколишнього. Вони вмирали тихо, непомітно і раптово. У багатьох надійшли в госпіталь поранених і хворих були симптоми авітамінозу. Частіше вираженіша виступали ознаки авітамінозу у вигляді цинги, рідше авітамінозу В1 з проявами поліневритів, ще рідше РР з симптомами пелагри.

Ознаки аліментарної дистрофії і авітамінозу була у деяких працівників госпіталю, в тому числі у лікарів і сестер.

Лікувальний процес був утруднений із-за дефіциту лікарських засобів. У боротьбі з авітамінозом широко використовувався настій хвої. У всіх палатах на столах стояли банки з хвойним настоєм.

Так ми жили і працювали. Не віриться, як ми могли все це винести. Незважаючи на всі труднощі, фізичну і моральну втому, працювали без паніки, вірили в перемогу, знаходили час для жартів.

Після прориву блокади наш госпіталь в числі інших був направлений в розпорядження 3-го Українського фронту (Клавдія Олександрівна Харчева)

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь