В лісі було тихо. Сонце хилилося на захід. Весело щебетала якась пташка. Нас залишилося зовсім мало: важко поранений комісар Іван Олексійович Крилов, старшина Купаев, сержант Ярославцев, старший сержант Харитонов, 36 бійців і я. Ми все ще проривалися з німецького тилу. А перед нами стояли важко можна розв’язати проблеми. І перша з них — напоїти водою комісара.
Комісар сидів біля пня, вже майже спорохнілого, поклавши на нього, як на подушку, голову. «Хочу пити», — кілька разів повторив комісар.
Вода. Ще недавно вода хлюпала у нас під ногами, а тепер ми опинилися в густому старому лісі, де під рясним зеленим мохом і густим, вже починали жовтіти папороттю був тільки прохолодний пісок.
Десь далеко чулися окремі постріли. Безпосередня небезпека нам не загрожувала. Але чи надовго? Цього ніхто сказати не міг. Сержант Ярославцев вирив саперною лопатою глибоку яму, але води не було.
Раптом до нашого слуху долинув шум машин. Виявилося, що поруч проходить дорога. Метрах в 100-150 від неї я побачив будинок, а біля нього колодязь.
Наказавши бійцям спостерігати за будинком і у випадку, якщо мене обстріляють, прикрити вогнем з гвинтівок, я пішов до криниці. Колодязь виявився дуже глибоким. Відра та вірьовки ніде не було.
Не бажаючи ризикувати, в будинок я не пішов, а розпорядився зняти п’ятнадцять ременів від гвинтівок. З’єднавши їх, отримав те, що мені було потрібно. Замість відра я прикріпив до ременів каску і опустив її в колодязь.
Кругом було тихо. Коли каска шубовснула про поверхню води, у мене залишилося в руках кілька ременів. Повільно, намагаючись не розплескати воду, я почав витягати каску. Раптом, майже одночасно, заклацали об бетон колодязя розривні кулі і пролунала дріб автоматної черги.
Як і було домовлено, пішов дружний залп з нашого боку. Стріляв сховався. Я знову став витягувати полегчавшую каску. Вона то й справа вдарялася об стінки колодязя, і я чув, як дорогоцінна волога вихлюпується назад.
Коли я вже майже витягнув каску, пролунав постріл і в небо злетіла червона ракета й розірвалася над лісом, розсипаючись дрібними бризками.
Води в касці виявилося тільки на самому денці — один-два ковтки. Каска була холодна, стекавшие по ній краплі води розчиняли запікшу на моїх руках кров. Перев’язуючи комісара, я весь измазался кров’ю.
Знову пролунала автоматна черга, на цей раз з горищного вікна. Я сховався за колодязь, і кулі, потрапляючи в гілки дерева, що ріс поруч з колодязем, рвалися з сухим тріском. Я звично подумав: «Пронесе чи ні?» На цей раз пронесло.
Під прикриттям вогню наших бійців я відходив, намагаючись не пролити останній ковток води.
Комісар жадібно випив воду. Холодну, вологу каску я приклав до його запекшимся від крові губи. На дорозі почувся шум машин. Ми знову пішли лісом, поглядаючи на стрілку компаса — ми тримали напрямок на схід.
Всіх мучила спрага. Вода була поруч, а ми змушені йти від неї. Ворог був сильнішим за нас, і ми йшли, несучи в грудях біль. Разом з нами йшла наша ненависть до ворога й жага розплати з ним.