За два з половиною місяці господарювання німців до наступу Червоної Армії я не пережила нічого особливого. Жили ми на околиці міста, наш будиночок був маленький, непомітний, німці у нас не жили, нас не чіпали, і я їх бачила тільки на вулиці. Зате з 21 грудня я пережила багато важкого. 20 грудня я з однією знайомою поїхала в село, кілометрів за вісімнадцять, за картоплею. Виїхали ми рано вранці, годині о шостій, в місті все було тихо і спокійно, навіть дзвонили дзвони, які німці повісили на церквах.
В селі ми ночували і 21 грудня рано вранці поїхали назад. На півдорозі від міста ми почули далеку канонаду, стривожені, ми поїхали мерщій далі. Коли ми під’їжджали до бору, канонада було чути вже зовсім ясно. Назустріч нам траплялися селяни, які їздили в місто на базар, вони розповідали, що в місті рвуться снаряди. Перелякані і засмучені, ми поспішили далі, але їхати важко, дорога важка, сніжна, над головою літають ворожі літаки, зенітки стріляють. Ось нарешті і місто, його не впізнаєш.
Завжди тихі і спокійні вулиці заставлені німецькими машинами, возами, знаряддями, рвуться снаряди, трапляються розкидані будинки. Ледь пробравшись між німецькими військами, ми під’їхали до школи, в якій містився німецький госпіталь, тут стояв патруль. Він сказав нам, що далі їхати не можна, і як не просили ми пропустити нас, кажучи, що там наш дім, нас не пустили.
Червоної Армії. Нарешті, настав довгоочікуваний день.
30 грудня раннім морозним ранком наша рідна і доблесна Червона Армія вступила в Калугу, щоб більше вже не покидати її. Коли я побачила червоноармійців, почула рідну російську мову, мені захотілося плакати сльозами радості, захотілося обійняти першого ліпшого червоноармійця, а в серці ще більше закипала ненависть до проклятих фашистів!