Нарешті, мене з Володею Коваленко, поранених в Цеброве, виписали з госпіталю. Тепер треба повертатися до своїх товаришів.
Проходить через Київ, товарняк повіз нас в сторону Тернополя. Десь у тому районі під прикриттям зелені лісів готувалася до вирішального бою за повне вигнання німецько-фашистських загарбників з української землі 56-я Васильковско-Шепетівська Червонопрапорна танкова бригада. Там чекали нас бойові друзі-гвардійці з рідної танкової роти «Приморський комсомолець».
Ми з Володею зійшли з поїзда на станції Збараж. Це недалеко від Тернополя.
Де шукати бригаду? Відповідь на це питання нам треба було отримати як можна швидше. Завдання не з легких. Ось, скажімо, в мирний час вирушає чоловік у незнайоме місто. І точну адресу вулиці, будинку або організації в нього на руках, і перехожих розпитав, як дістатися — дійти або доїхати, — і все одно помотается неабияк, поки знайде, що потрібно. А нам, як, втім, і іншим, при виписці з госпіталю жодної адреси не дали по тій простій причині, що там ніхто не знав та й не міг знати, де знаходиться та чи інша бригада, полк або дивізія.
Єдиним нашим документом, що посвідчує особу, була довідка з госпіталю. Але на довідки, як відомо, фотографій не наклеювали. В цьому папері написано, що пред’явник цього є військовослужбовцем 56-ї гвардійської танкової бригади і слід в свою частину. Підтвердженням нашої приналежності до цього I розному роду військ були тільки емблеми на погонах та ще шолом Володі Коваленко.
Ось з такими малопереконливими документами ми почали розшукувати своїх. Ясна річ, місцеве населення не будеш розпитувати, де знаходиться така бригада. Питали, як і годиться, тільки у військових. Рядові і сержанти, як правило, знизували пленами; молодші офіцери зрідка вимагали документи, а ознайомившись з нашими довідками, намагалися щось пригадати і давали приблизні адреси; самими прискіпливими в цій ситуації виявилися старші офіцери.
Перший день пошуків скінчився тим, що чепуристий майор-піхотинець, прийнявши нас за шпигунів, а їх тоді, до речі сказати, ворожа розвідка закидала чимало, наказав заарештувати «підозрілих типів». Не допомогли ні довідки, ні медична перевірка.
Володя, обурений такою несправедливістю, розбушувався і зопалу наобіцяв майору короб неприємностей, як тільки ми доберемося до своєї бригади. Звичайно, ця спалах тільки посилила справу. Нас просто посадили в сарай, повісили на ворота великий замок і, на довершення всього, виставили вартового.
Ну, що тепер робити? Заспокоївшись трохи, підкріпилися залишками тієї провізії, що нам поклали в речовий мішок батьки, і приліг на соломі. Втома взяла своє.
Прокинувся я від нечуваного богатирського хропіння. Поки міркував, де ми і що з нами, зрозумів: хропе зовні вартовий. На вулиці вже посвітлішало, але світанок ще не настав. Відразу ж в голову прийшла думка: «Скористатися нагодою і втекти!»
Розштовхав Володю. Швидко обстежили стіни. Поруч з воротами одна дошка ледве трималася на нижньому цвяху. Володя штовхнув, і вона зі скрипом і стуком впала. Перечекавши трохи, ми виглянула назовні. Вартовий спав без задніх ніг.
Лукаво підморгнувши, Володя шепнув:
— Пиши майору записку.
Яку ще записку?
— Ну, привіт передай, чи що. І головне, щоб солдата не карали сильно: адже не шпигуни ми насправді.
Я швидко накидав на листку паперу олівцем такі слова: «Гвардійський привіт сверхбдительному майору. Брати-танкісти Петренко, Коваленко. 18 травня 1944 року».
Вибралися на вулицю. Володя наколов записку на багнет гвинтівки невдалого вартового. Городами відійшли подалі і вибралися на дорогу.
— Годинному дістанеться все ж, — кажу.
— Годі спати на посту. Буде час відіспатися на гауптвахті і подумати що до чого, — відповідає Володя. — Тепер треба бути обачнішим. Будемо питати про бригаді тільки у танкістів.
У той день нам пощастило. Вже до вечора ми прибули у свою 56-ю гвардійську танкову бригаду. Як нас зустріли бойові товариші! Обступили щільним кільцем, розпитували, жартували, пропонували поїсти. А коли ми розповіли, як у Збаражі майор прийняв нас за шпигунів, пролунав регіт, якого я, мабуть, ніколи не чув.
Через кілька днів надійшло розпорядження підготувати групу танкістів для поїздки за отриманням танків з капітального ремонту. У списку від’їжджаючих я побачив і своє прізвище.
Нам належало отримати 12 танків. Завод, де тоді виробляли їх капітальний ремонт, не можна було, звичайно, порівняти зі знайомим мені уральським. Тому ми ретельно і прискіпливо оглядали кожну бойову машину і пред’явили заводу ряд претензій. А ще треба було кілька діб для випробування танків.
Нарешті, все необхідне зроблено, тридцятьчетвірки, заправлені паливом, забезпечені боєкомплектом і виведені на навантажувальну естакаду.
Залізниця подала нам платформи 14 липня. І в цей же день зведення Радінформбюро ми зрозуміли, ч го напередодні війська 1-го Українського фронту перейшли і наступ. Виходить, і наша 3-я гвардійська танкова армія рушила вперед. А ми досі тут граємося! Підстьобнуті цією радісною новиною, швидко повантажили танки, укріпили їх.
Залізничники, немовби перейнявшись нашим нетерпінням, давали ешелону «зелену вулицю».
За ті дні, що наш ешелон мчав по рейках на захід, війська фронту, долаючи наполегливий опір гітлерівців, зламали оборону противника, утворивши так званий «Колтовский коридор», ширина якого не перевищувала чотирьох-шести кілометрів, і в нього кинулася 3-я гвардійська танкова, а за нею — і 4-а танкова армії.
Першими «прорубали» коридор 69-я механізована і наша 56-я гвардійська танкова бригади. Під жорстоким обстрілом з флангів вони пробилися в глибину оборони противника і вивели армію на оперативний простір.
На п’ятий день настання гвардійці генерала П. С. Рибалко та частини кінно-механізованої групи генерала В. К. Баранова замкнули кільце оточення під Бродами. У цей «котел» потрапили вісім ворожих дивізій. Добивали оточеного противника стрілецькі частини і авіація, а наша армія рушила на Львів. Після запеклих боїв, завдяки блискучому марш-маневру сполук нашої армії в обхід міста і невдовзі потім удару із заходу, до ранку 27 липня Львів був звільнений частинами 3-ї гвардійської танкової, 60-й та 4ш танкової армій. Знову відзначилася наша бригада, залишена для прикриття фронту. Вона брала участь у переможний штурм міста з східного напрямку і на плечах противника увірвалася до Львова.
Поки ми, виконуючи вказівки представника штабу армії, вичавлювали з танкових двигунів все, що могли, наші частини йшли вже далеко попереду. 29 липня була форсована річка Сан. Руйнуючи опір кидаються противником в бій свіжих дивізій підкріплення, наші танки кинулися до Вісли.