Допомога – з усіх сторін | Історичний документ

Як не важка була робота міськздраву в роки блокади, однією складності ми не знали зовсім — міські організації, керівництво підприємств ніколи не доводилося довго переконувати, що нам необхідна допомога. Наші прохання виконувалися не тільки охоче, але й оперативно.

Лікарі Ленінграда володіли достатньою кількістю ліків. Адже до війни міське аптечне управління постачав медикаментами та медичним обладнанням не лише Ленінград, але й інші міста Північно-Заходу. А умови блокади утруднювали як ввезення, так і вивезення, у тому числі і медикаментів.

Якщо ж виявлялася брак якихось ліків, нам варто тільки звернутися в Міськком партії, і виділялося підприємство, яке могло виготовити препарат або обладнання.

Так був вичерпаний запас диуретина. Раніше це ліки в Ленінграді не проводилося, наскільки мені відомо, його імпортували. Але лише тільки виникла потреба, і препарат був виготовлений в достатній кількості і в короткий термін на одній з шоколадних фабрик міста. Таким же чином вдалося поповнити запас сульфаніламідних препаратів, які в той час ще широко застосовувалися.

У вкрай скрутному становищі ми опинилися, коли були вичерпані ресурси наперстянки — рослини, відвар якої широко застосовується при лікуванні серцевих захворювань. На допомогу прийшли співробітники Ботанічного інституту Академії наук СРСР. Тут професор Н.Н.Монтеверде в один сезон зумів виростити дворічна рослина. А адже оранжереї інституту були зруйновані, відсутнє паливо. Відмінне лікарська рослина ми отримали в кількості, значно превышавшем наші потреби.

Або такий факт. «Ломбардська проказа» — пелагра — була відома ленінградським лікарям лише за підручниками. І ось ця страшна хвороба, що виражається в запальних змінах шкіри, блювоті, проносі, судомах, психічних розладах, виявляється у місті.

Ми до цього абсолютно не були готові. Препарату, необхідного для лікування пелагри, — нікотинової кислоти — у нас немає. Я звернувся за допомогою в Міськком ВКП(б). Вже на наступний день дзвінок: з Смольного мені везуть банку цього ліки. Виявляється, у Москви був посланий спеціальний літак за нікотиновою кислотою.

Можу навести ще безліч прикладів, коли працівники партійного апарату, аж до секретарів особисто, знаходили можливості ленінградської промисловості для виробництва необхідного нам обладнання, апаратури, інструментів та засобів.

Допомога   з усіх сторін | Історичний документ

Особливо позначалася відсутність свіжих овочів, авітамінози призводили до дуже серйозних розладів. У поранених розходилися шви на, здавалося, вже загоєних ранах. Лікарям довелося навчитися лікувати майже не зустрічалися раніше цинготних вільних — їх тепер було безліч. Але хіба тут тільки ліками допоможеш?

Пам’ятаю, одразу після відвідин Кіровського заводу, я поїхав на Питний, в лікарню імені Ст. Ст. Куйбишева, розбиратися з листа. Робітники, там лікувалися, скаржилися на поганий догляд. Але, як з’ясувалося з самого початку нашої бесіди, мотиви звернення до завідувачу горздравом були інші.

Коли прийшов у палату, мені не треба було розмовляти з лікарями і дивитися історії хвороб. Аліментарна дистрофія читалася, як у розкритій книзі. Сів на табурет біля однієї з ліжок. Хто міг пересуватися, розташувалися навколо мене.

До обговорення основного питання я доповів про стан справ з харчуванням у лікарнях.

— Чого Ви хочете? — запитав Жданов.
— Додати на кожного хворого в день по сто грамів хліба, двадцять грамів масла, п’ятдесят грамів цукру, п’ятдесят грамів м’яса.

Після чергового «не можемо…» мене мимоволі підняв з місця.

— Не бачу сенсу, — сказав я, — приймати хворих в лікарні, якщо там їх не годувати. При такому харчуванні взагалі не бачу сенсу лікувати хворих. Ліки без необхідної їжі — річ марна.

Тон, очевидно, був більш різкий, ніж прийнято на таких нарадах. Стало тихо, але не надовго: Жданов розлютився, схопився і гримнув кулаком по столу:

— Хто Вам дав право думати ніби тільки Ви відповідаєте за хворих, за здоров’я ленінградців? І ми за це відповідаємо! Не у нього одного душа болить! Але запас продовольства для військ фронту всього на кілька днів. Нам нізвідки взяти додатковий пай для хворих.

Я зрозумів, що образив людину, але бачив перед собою тільки гнівне обличчя секретаря, але і очі робочих з лікарень. Вони дивилися на мене, не на кого-небудь іншого, і я сказав:

— Постачання продовольством військ фронту перебуває поза моєю компетенцією, і Вам, звичайно, краще знати загальне положення, я зобов’язаний піклуватися про хворих, особливо у лікарнях. І це ставить мене перед необхідністю вимагати хоча б збільшення хлібного пайка до норми, яку отримують робітники підприємств.

І відсутні 50 грамів хліба було вирішено додати тим, хто лежав у лікарнях.

Через кілька днів, коли я вже з іншого приводу був у А. А. Жданова, він сказав: — Ви правильно наполягали на своїх вимогах, правильно сперечалися. Якщо з нами не будуть сперечатися, ми не зможемо дізнатися справжнє положення справ. Сперечайтеся і надалі.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам