У ніч на 26 липня 1943 року командирам дивізій із штабу корпусу було розіслано бойовий наказ: «продовжувати Наступ і вночі, вийти до річки Північний Донець і повернути свої колишні позиції». Однак його змогли виконати тільки полиці 78-ї дивізії. Дивізії ж Козака і Василенко звільнили роз’їзд Крейда, правими флангами підступили до Ближньої Игуменке, але вийти до берегів Північного Дінця їм не вдалося. В чому справа? Треба було з’ясувати на місцях. Тому з ранку я вирушив до Василенка.
Дорога пролягала через поля й села, де ще вночі вирували бої. Куди не глянь, всюди валялися рештки спорядження і техніки. Піднявшись на пагорб, що височіло відразу за селом Ястребово, я окинув поглядом округу.
Он Бєловське, Генераловка, трохи віддалік — центральна садиба колгоспу «День урожаю». І жодного вцілілого будинку, жодної збереженої споруди. Все перетворилося на купу обвуглилися колод і золи, яка все ще диміла і поширювала по окрузі запах гару.
Кажуть, солдат на війні з часом звикає і до останків битви, і до диму згарищ. Так, очей вже він не відводить, але серце його стискається при вигляді жертв і попелищ битв. І це можна зрозуміти. Адже людина народжується не для того, щоб руйнувати і знищувати, а творити. Це в його натурі.
Вже з дитинства він прагне до пізнання нового, намагається зробити щось нове і природно радіє, якщо це йому вдається. Можна зрозуміти, з яким пригніченим почуттям я спускався з пагорба і як надовго засіли в серці обгорілі гаї і зруйновані селища.
Спостережний пункт генерала Василенко розташовувався південний схід від Ближньої Игуменки на узліссі прилеглого до села лісу. Він, мабуть, відразу зрозумів мета мого візиту і без особливих формальностей почав викладати суть справи. А причина тупцювання на місці полягала ось у чому.
Вночі його розвідники привели «мов» з 19-ї танкової та 198-ї піхотної дивізій. За словами полонених, німецькі солдати повинні були під що б то не стало утримати позиції до тих пір, поки з Бєлгорода не будуть виведені війська, техніка і не вивезені боєприпаси і поки не пройдуть всі частини, відступаючі з півночі на південь. Зрозуміло, що оборонні лінії були укріплені додатково і з тими силами просуватися вперед було майже неможливо.
Німці раз у раз переходили в контратаку. Ряди наступаючих радянських військ вони зустрічали градом снарядів і суцільним вогнем вогнеметів. До того ж підступи до Старого Міста і Михайлівці були суцільно заміновані, що сковувало розвиток наступу.
Причини затримки були вагомими, що й казати. Я взяв бінокль і деякий час мовчки спостерігав за полем бою. В районі Ближньої Игуменки і висот перед Михайловкой йшла сильна перестрілка. Там наступали солдати Василенко.
Правіше наші хлопці вже вдерлися в село Андріївське і було видно, як звідти безладно тікали німці. Сильна перестрілка і в районі Чорної Галявини. Там б’ється з ворогом наш правий сусід — 49-й стрілецький корпус.
— Може бути надішлете на допомогу протитанковий полк, товаришу генерал? — кілька робковато промовив Василенко. — Інакше здолати Михайлівський гарнізон швидко не зможемо.
У моєму розпорядженні не те що вільного полку, батальйону не було. Але я розумів, що допомогти Василенко треба. Але як? Звернутися до командувача армією? Зараз це марно. Що ж робити?
— Поверну від Скворцова дивізіон ЕРС, — пообіцяв я після роздумів. — Але це все. А Михайлівку треба брати.
Через півгодини дивізіону «катюш» перебазувався на смугу Василенко і зайняв вихідну позицію. А ще через кілька хвилин він дав перший залп по східній околиці Михайлівки.
За моїм наказом командир 73-ї дивізії полковник Козак також змінив напрямок дій 214-го та 209-го полків на Михайлівку. Таким чином, цей населений пункт штурмували тепер сили двох дивізій— 15-й і 73-й.
27 липня увесь наш корпус був уже на західному березі Північного Донця і повністю повернув займані перш позиції. Щоб пройти цю відстань, німці витратили сім днів, а нам, щоб повернути свої «старі квартири», знадобилося п’ять. Перша частина завдання, поставленого перед нами бойовим наказом армії, була виконана. І про це у Військовий рада 7-ї гвардійської армії я надіслав письмову доповідь. У відповідь прийшло привітання.
Наші досягнення були невеликою часткою тих грандіозних успіхів, які були досягнуті при стрімкому контрнаступі радянських військ на всій фронтовій смузі від Орла до Бєлгорода. Наступ гітлерівців на смузі Центрального фронту захлинувся 11 липня, а на наступний день розпочався контрнаступ військ Західного і Брянського фронтів. 15 липня рушили війська Центрального фронту і через два дні вони повернулися на свої старі позиції. Незважаючи на запеклий опір противника, до кінця липня радянські частини вийшли на залізничну і шосейну магістралі Орел — Брянськ, а на початку серпня почали бойові дії безпосередньо за місто Орел.