Окремий батальйон дивізії, який іменувався тоді навчальним, розташувався в невеликій лісовій гущавині села Копіївка на Вінниччині. Командував батальйоном капітан В. Л. Попов. Я ж після госпіталю був призначений комсоргом батальйону і багато разів побував з ним у важких боях. Батальйон використовувався в основному як резерв командира дивізії і прямував в бій найчастіше раптово, з ходу, туди, де треба було терміново закрити пролом, що утворився на ділянці якогось полку. Одночасно він був як би батальйоном спеціального призначення. Тут формувалися і звідси йшли спеціальні групи в тил ворога для виконання важливих завдань.
Саме таке завдання отримали ми вранці 12 березня 1944 року. В цей день мене терміново викликав командир батальйону. Коли я прибув до нього, то побачив там командира 1-ї роти капітана М. С. Бакетина і не знайомого мені офіцера зі штабу дивізії. Біля штабу стояла легкова машина типу «Віліс».
— Вас і Бакетина викликає командир дивізії,— сказав комбат,— Отримаєте важливе завдання. За вами прибув офіцер на машині. Їдьте. Коли повернетеся, доповісте.
— Є!— майже одночасно відповіли ми і пішли слідом за офіцером до машини.
Командир дивізії генерал-майор А. Д. Румянцев прийняв пас відразу ж. Разом з ним в штабному автобусі перебували начальник політичного відділу полковник Котів і начальник штабу дивізії майор Т. З. Басий.
— Розмова коротка,— сказав генерал.— У вашому батальйоні сьогодні буде сформований спеціальний загін для закидання в тил противника. Командиром призначений капітан Бакетин, а замполітом ви, лейтенант Гончаров.
І, трохи подумавши, продовжив: — Ваше завдання: пробратися в тил, зв’язатися з місцевими партизанськими загонами, у взаємодії з ними захопити біля села Волчек переправу через Південний Буг і утримувати її до підходу наших частин. Ясно?
— Так точно!—швидко відповіли ми.
— Подробиці і маршрут руху уточніть з начальником штабу та начальником розвідки. Бажаю успіху. Ви вільні.
Після уточнення і вирішення всіх питань у штабі дивізії ми повернулися в батальйон, де вже повним ходом йшла робота з формування загону. І ми одразу ж підключилися до неї. Підбирали в загін хороших і надійних бійців, займалися їх екіпіровкою, готували зброю і боєприпаси, уточнювали маршрут руху і місце зустрічі з партизанами, розмовляли з комуністами і комсомольцями.
Загін був сформований з чотирьох взводів: кулеметного, мінометного, взводу автоматників і ПТР. Всього в загоні було 86 осіб, добре підготовлених, надійних бійців, мають за плечима багатий фронтовий досвід.
Увечері мене запросив замполіт батальйону капітан Ст. Морозів. Після короткого інструктажу і дружніх побажань сказав: — Завдання нелегке і труднощі чекають чималі. Але впевнений, що ви здолаєте. І ще. Стримуй там Бакетина.
Я зрозумів його натяк. З Бакетиным ми вже ходили раз в тил ворога, брали участь і в інших боях. Це був сміливий офіцер. В самій складній бойовій обстановці він умів керувати підлеглими. Тільки нерідко був гарячий у бою. Це, мабуть, і мав на увазі замполіт. Але бійці любили ротного. Вони були готові піти з ним, як кажуть, у вогонь і в воду.
І ось ми вже за лінією фронту. Відразу ж заглибилися в ліс. Поспішали, боялися спізнитися на зустріч з партизанами. Кожен кілометр давався важко. Найтяжче було нашим мінометникам і бронебойщикам. Вони несли на собі плити, стовбури, протитанкові рушниці, боєприпаси. Автоматники (вони були навантажені менше) вели розвідку маршруту, забезпечували бойову охорону загону. Пересувалися тихо, йшли лісом, подалі від населених пунктів. Обходили їх стороною. Кругом стояла сторожка тиша, ніби й не було війни, пьянили запахи весни.
Я йшов і думав про нелегку долю десантника. Коли після партизанського загону навчався в повітряно-десантної школи, разом зі своїми однолітками мріяв про те, як нас будуть закидати з парашутами в глибокий тил ворога, будемо здійснювати зухвалі диверсійні операції. Жили цією мрією і в період короткого перебування в тій маневрової повітряно-десантній бригаді, де готувалися до десантування в тил ворога і щотижня робили по кілька складних комбінованих стрибків.
Але коли в грудні 1942 року з бригад була сформована наша дивізія, а в лютому 1943 року нас посадили на вантажні машини і повезли на Північно-Західний фронт, кинули з ходу в бої під Демянском, як звичайну піхоту, прийшло деяке розчарування. Зізнаюся, часом буває прикро, коли бійці сусідніх стрілецьких частин часто жартували над нами, називаючи «блакитний піхотою», так як у нас були блакитні петлиці.
І все-таки ми пишалися своєю дивізією, яка носила почесне найменування «Гвардійська повітряно-десантна». Адже використовували її на найбільш відповідальних ділянках, перекидаючи з одного фронту на інший, ставили на прорив сильно укріплених рубежів противника. А після знову вантажили на машини, а частіше за все своїм ходом перекидали на новий напрямок, де знову доводилося ламати ворожу оборону. І ось з важкими боями вже третій рік поспіль йшла блакитна піхота вперед, на захід.
Так, задумавшись, майже і не помітив, як наша колона зупинилася. Роздуми перервав командир: — В чотирьох кілометрах Тодоровка. Розвідники пішли на пошуки партизанів. Будемо чекати тут. Можна відпочити і перекурити.
Було близько трьох годин ночі. Незабаром повернулися розвідники, а з ними ще 4 людини, у шкіряних куртках, у шапках-кубанках, з нашитими на них червоними стрічками. Це були командири і комісари місцевих партизанських загонів. Познайомилися. Виявилося, що вони вже знали про нас і з нетерпінням чекали в умовленому місці.
Пам’ятаю, нашвидку відбулася нарада. У ньому брали участь і командири взводів лейтенанти В. Барбасов, К. Яковлєв, А. Мокряков, старшина П. Козачек. Партизанські командири розповіли про тутешньої обстановці, жорстокості гітлерівців. Висловили припущення, що вони, мабуть, готуються до відступу. У Тодоровке — великий гарнізон, що складається з тиловиків. Фашисти грабують, забирають молодь в Німеччину. За їх даними, в приміщенні колишнього клубу зараз зібрано для відправки близько 50 осіб.
Ми поінформували їх про нашому завданні, виклали свій план спільних дій. Партизан це втішило. У свою чергу вони попросили надати їм допомогу у розгром гітлерівського гарнізону в Тодоровке і звільнення людей, яких фашисти збиралися відправити у неволю. Вплутуватися в бій в Тодоровке не входило в наші плани. Але і в проханні партизанам не могли відмовити. Ми зв’язалися по рації зі своїм штабом і тільки тоді прийняли остаточне рішення. Даючи нам «добро» на операцію, нас попередили, що терміни захоплення переправи через Буг залишаються ті ж — до 6 години ранку 14 березня. Ось, мовляв, з цього і треба виходити.
До села підійшли близько п’ятої ранку. Зосередилися на його околиці. Тиша. Операція була розрахована на раптовість. Розрахунок був правильним. І ось предрассветную темряву прокреслила червона ракета. Загін пішов у наступ. Йшли спочатку тихо, без стрілянини, але, не доходячи до крайніх хат, почули в протилежній стороні автоматні черги і крики «ура!». Це партизани. Тоді ми відкрили вогонь і, піднімаючи якомога більше шуму, увірвалися в село.
Заметалась, відкриваючи безладну стрілянину, напівроздягнені гітлерівці. Через півгодини село з усіх боків було оточене, і ми стали прочісувати вулиці, перевіряти будинки, сараї підвали: фашисти, зрозумівши свою безсилість, стали здаватися в полон. Партизани захопили приміщення клубу і звільнили близько 30 хлопців і дівчат, яких фашисти збиралися викрасти в Німеччину. До 6 години ранку наша операція була завершена. В цьому бою ми не втратили жодного бійця, а знищили 25 гітлерівців, 76 солдатів і офіцерів взяли в полон. Були і трофеї: 36 справних машин, 78 возів з боєприпасами і продовольством і близько 180 коней. Ними по-хазяйськи розпорядилися партизани.