Фронтові дороги… Хто з учасників війни їх не пам’ятає! Скільки пройшло але ним військових колон в зимову завірюху і весняне бездоріжжя, у літню спеку і дощову осінь? Всяке бувало на цих дорогах… І часті бомбардування, і, здавалося, непробивні затори, і вдень і вночі йшло за ним поповнення фронту. Нескінченно тяглися за ним навантажені машини та обози з боєприпасами, пально-мастильними матеріалами, продовольством, медикаментами.
Цілодобово добиралися в свої частини з госпіталів і резервних полків колишні фронтовики.
…Вперше я побачив її 9 липня 1943 року, коли потрапив за поранення під Понырями в медсанбат дивізії. Час було до вечора. Але важкі бої, що тривали весь день, не вщухали. Гуркіт артилерійської канонади і виття пікіруючих бомбардувальників стрясали повітря і землю. Здавалося, ось-ось вибуховою хвилею знесе намети, в яких перебували поранені, чекаючи своєї черги, коли їх понесуть в перев’язочну або до операційного столу.
Поки сестра клала мені на рану пов’язку, я уважно спостерігав за тим, що відбувалося біля операційного столу, чув короткі наказові фрази: «Скальпель… Тампон… Шприц… Камфору». Молода жінка в марлевій пов’язці, з розумними, уважними очима, мовчки і швидко виконувала всі ці короткі команди. Це була Таїсія Іванівна Коновалова —старша операційна сестра. Вона в цей день разом з хірургом майором медичної служби П. В. Назаровим закінчувала 26-ю операцію.
Тася Коновалова з дитинства мріяла стати медиком. Їй дуже хотілося бути завжди поруч із людьми, які потребують допомоги. Навчання в медичному технікумі. Перші самостійні кроки в медицині. Робота у фельдшерсько-акушерському пункті в одному з районів Свердловської області приносила їй постійну радість, моральне задоволення.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Таїсія Коновалова добровольцем пішла на фронт… В лютому 1943 року медико-санітарний батальйон дивізії, в якому вона працювала операційною сестрою, був підданий бомбардуванню в районі Астратово. А треба було надавати термінову медичну допомогу пораненим, які надходили зі всіх частин.
Тоді-те і проявилися по-справжньому здатності цієї солоної і сильної жінки. Вона сама підносила до столу поранених, допомагала їм скинути з себе мерзлу та закривавлений одяг. «Все буде добре, рідний мій, потерпи»,— говорила вона. І солдатів терпів. Тільки по очах і виразу обличчя можна було припускати, як йому важко. Так, при двадцятиградусному морозі, у наметі, де коптили гасові лампи, вона без сну і відпочинку, часом за дві доби поспіль, разом з хірургами боролася за життя бійців і командирів.
Багато чому навчив Павло Васильович за роки війни і Таїсію Іванівну. Після безсонних важких ночей на Північно-Західному фронті вона стала його постійною помічницею. У батальйоні були й інші досвідчені операційні сестри, але Павло Васильович більшість складних операцій проводив за допомогою Коновалової і цінував він її не тільки за працездатність, а насамперед за знання своєї справи, високу старанність, чуйне і уважне ставлення до людей.
— Молодець, Таська! Ти прекрасно знаєш свою справу і сміливо можеш оперувати.
Бувало й таке. Полиці нашої дивізії у січні 1944 року вели важкі бої на Україні. Частини несли великі втрати, було багато поранених. Полкові медичні пункти не встигали їх евакуювати. І тоді їм на допомогу прибули лікарі та медсестри з медсанбату.
Серед них була і Тася Коновалова. Завантаживши машину пораненими, вона вирушила з ними в розташування батальйону. Раптом налетіла ворожа авіація, почалося бомбардування. Всі, хто міг, кинулися врозтіч, сховалися в лісопосадці, а Коновалова залишилася в машині з тяжелоранеными. Що це? Прояв хоробрості або беззавітне виконання свого боргу? Думаю, що і те, і інше. Бо ці два поняття були для Таїсії нероздільні.
Нелегко було на війні. Разом з чоловіками долали всі труднощі, позбавлення бойової обстановки і жінки. Але Таїсія Іванівна ніколи не подавала виду, що їй важко, щось її турбує, вона не в стані з цим справитися.
З цією метою було прийнято рішення: викинути ближче до наступаючим частинам дивізії передову групу першого ешелону медсанбату. Приклад показала Коновалова. Вона першою з рішучістю бувалого кавалериста скочила на коня готовність рухатися вперед. Але їй попалася молода і норовиста конячка. Спочатку вона взагалі не бажала йти, а потім раптом рвонулася з ходу і, розкидаючи копитами багнюку, нестримно помчала в бік від дороги. Стривожені таким оборотом справи, жінки забарилися, не знаючи, що робити далі і чим це може закінчитися. Але Таїсія Іванівна втрималася на коні. Більш того, поганявши її вздовж дороги, Коновалова благополучно під’їхала до своєї групи. Всі з полегшенням зітхнули і рушили в дорогу.
А ось інший характерний випадок. Це було в квітні 1945 року в Угорщині. Під час весняного розливу вода раптово підійшла до наметів, де перебували поранені, яких не встигли вивезти в польовий госпіталь. Сталося це пізно вночі. Першою виявила небезпеку і підняла тривогу Таїсія Іванівна. Вона в ту ніч не спала, приходила провідати поранених після операції. І поки до місця події підбігли лікарі та сестри, вона на собі перенесла кілька важко поранених бійців в намет, розташовану на невеликій височині.
Було багато й інших епізодів у житті Таїсії Іванівни за роки війни. Більшість з них кшталт подвигу. Але для Таїсії Іванівни це була повсякденна буденна робота. За бездоганну і зразкове виконання свого обов’язку перед Батьківщиною, виявлену стійкість в бойовій обстановці Т. В. Коновалова нагороджена орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги».