Історія танкового екіпажу на чолі з Миколою Михайловичем Коробейниковым. Склад екіпажу складався з механіка-водія — лейтенант Войтюк Володимир Олександрович, радист — Боровик Володимир Васильович, командир гармати — Сашка Тепляков, заряджаючий — Василь Олександрович Таначев на прізвисько дядя Вася. Все йшло добре до 16 липня. А в той день ми повинні були прорвати другий оборонний рубіж противника в районі станції Малоархангельская, недалеко від Орла. Тут фашисти зосередили великі сили, міцно зміцнилися.
Страшне поранення
Нам дають команду триматися разом, не відставати і не висуватися. Інтервал між танками — 20-25 метрів. І ось йдемо вперед і вдивляємося в перископ, визначаємо, де спалаху. Інакше гармат не видно — все замасковано.
Зробив я з вогневим точкам кілька пострілів, і раптом удар по танку, і він крутнувся на місці. Розбило гусеницю. Танк заглох. Я намагаюся в перископ розібратися, де ворог, щоб по ньому бити, і в цей час перед моїми очима спалахують начебто електрозварювання блискавка, щось робиться з моїми руками.
Вони були підняті, оскільки я наводив перископ, а внизу, під вежею, розпливається щось червоне, вогняне. Стало ясно, що німець ударив болванкой і пробив вежу. Чую, Сашка Тепляков, який сидить попереду, піді мною, захрипів.
Треба стріляти з танка. А це не так-то просто: я ж перебуваю в танку вище всіх, треба спочатку пірнути і підлізти під противооткатное пристосування. В танку тісно, зайвого місця немає, піді мною ще Сашка Тепляков, я його хочу підібрати, але руки не слухаються, а знизу піднімається вогонь, чад.
Дію швидше машинально, ніж свідомий того, що роблю. Тяга знизу посилилася. Значить, Войтюк і Таначев вже вийшли через нижні аварійні люки. Як відкрив верхній люк — не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, як полум’я вдарило по обличчю і гострої різзю полоснуло по очах. Благо був в шоломі, інакше б волосся загорілися.
Виповз з люка, скотився на крило і — мерщій на землю. Досвід вже був. Четвертий раз довелося вистрибувати з танка. Німець не встиг полоснути з кулемета, я сховався за танком. Дивлюся, там поруч лежать Войтюк і Таначев. Кричу:
«Рятуйте Сашка Теплякова! Йдіть через нижній люк, де менше вогню! Скоріше, чорт візьми, згорить хлопець!»
Дядя Вася поповз. Підняти голову не можна. Кругом гуркоче, свистять кулі і осколки. Войтюк схопив мене і тягне від танка. А я йому:
«Залиш мене, рятуйте танк, гасіть полум’я вогнегасниками. Зараз почнуть вибухати снаряди!»
Незабаром витягли Сашка Теплякова. Комбінезон на ньому зітлів і розсипався. І майка зотлів. Ми влітку в танку були в одних комбінезонах, оскільки було дуже спекотно. Гімнастерки тримали в вещмешках. Так ось комбінезон у Сашка розвалився, і оголилися обпалене тіло. Шкіра потріскалася, і з борозен сочилася сукровиця. Він ще живий.
— Дайте пити! — просить тихо.
Дали йому фляжку. Ще просить. А більше нема. Санітарів близько не видно. Піхота вже пройшла. І тут я, нарешті, побачив, що руки у мене висять на клаптиках шкіри. З ран тече кров. Войтюк марлею з індивідуального пакета перетягнув зап’ястя, сяк-так перев’язав рани. Обличчя в нього стало біліше папери. Тремтячими руками витягнув з кишені блокнот, знайшов у ньому бритвочку і нею обрізав кисті обох моїх рук. Спочатку поклав їх поруч, потім малої саперною лопатою поховав в землю.
А я ще не можу до кінця усвідомити, що все це відбувається зі мною. Мене більше хвилює інше: треба рятувати танк! Мені здавалося, що я ще буду воювати на ньому.
Мої товариші пішли гасити полум’я в танку, а я повзу. Ми були зовсім близько від залізниці, значить, там повинен бути кювет, де можна сховатися. Бій триває. Ворог стріляє суцільно розривними кулями. Поле заросло бур’яном. Зачепить куля за стебельце, розірветься і вразить осколками .
Повзу, відштовхуючись п’ятами. Дивлюся, зовсім поруч величезна воронка від авіаційної бомби. Перекинувся зі спини на живіт, вперся ліктями в край воронки і бачу: на дні воронки метушня. Двоє чоловіків і одна дівчина-санітарка. Дівчина плаче. Тоді я взяв їх на бога. Як закричу:
Що ж ви, сволочі, в душу мати, робите?! Там люди гинуть! Ось бачите! — і обрубками рук тицяю в їх бік.
Один з чоловіків втік. Залишився виявився санітаром. Виявляється, він боровся з іншим, допомагав дівчині. Санітари перев’язали мене, затягнули міцно руки, швидко оформили якийсь папірець і рушили далі. Я залишився у воронці. Незабаром бачу, мої підопічні тягнуть на собі ще двох з перебитими ногами.
Попросив написати додому, сам, мовляв, я писати не можу, руки поранені. Боюся зізнатися, що їх зовсім немає. Йшов в атаку, начебто не боявся, а тут боюся. Розумію, що нічого не зміниться, руки адже не виростуть, але сказати про це відразу — убий, немає сил. Пробув я в госпіталі більше шести місяців. Операції йдуть за операціями, але всьому приходить кінець. Пішов і я на поправку.
Дорога додому
Загалом, настав час їхати додому. Заступник начальника госпіталю з політичної частини пише додому дружині і батькам лист. Так, мовляв, і так, згодні ви взяти свого сина і чоловіка без рук, інваліда Вітчизняної війни I групи. Без письмової згоди родини нашого брата не відправляли.
І ось знову лежу і думаю ночами, як вони скажуть? Діти — що, вони малі, для них, напевно, і такий батько потрібен. Батьки… Вони теж приймуть, але ж вони вже старі люди. Чи надовго їх Вистачить? А адже я тепер один жити не можу. А як дружина? Чи прийме вона. Такого виродка. Звичайно, я можу залишитися і на повному утриманні держави.
Буду жити в якомусь будинку інвалідів, нянечки завжди будуть поруч. Держава у нас добре, свого захисника не дасть в образу. Ну а діти? Яке їм буде? Лежиш на ліжку, ходиш по коридорах госпіталю — в голові думки одна гірша за іншу.
Нарешті, приходить лист. Дали мені його прочитати, і вперше за ці місяці я заплакав. Знаєте, і радісно на душі, і соромно. Як же я міг засумніватися в своїй дружині, як міг таке подумати? Вона мене чекає, якою б я не був, без рук, без ніг, головне — живий. Так і пише в листі, головне — живий!
Їхав я додому в супроводі сестрички Наді. Чекав ще своєї черги. Розвозила вона нашого брата з Іркутська по всьому Союзу. Їдемо потягом. І радію, і хвилююся. Так хвилююся, що апетит пропав. Надійка отоварює мої продовольчі талони на різних станціях, а я начебто поклюю щось, вона намагається мене, годувати, а їжа не йде. Так і полетів би вперед поїзда.
24 січня 1944 року йду по вулиці до свого будинку, ноги заплітаються. Дивлюся: біжить мені назустріч моя Зінаїда! Біжить, спотикається. Припала до грудей, заридала і цілує мої рожеві култышки, щось говорить, голосить і цілує, притуляється до них щоками. Біжать мої діточки, мати з батьком. Зібралися сусіди. А у мене голова закрутилася, я ослаб зовсім.
Надійка ще пожила у нас кілька днів, начебто придивлялася, чи зі мною все буде в порядку. Потім попросила відвезти її в Болгури, в сільраду. Там оформила документи, здала мене під розписку, завірену печаткою Радянської влади. Все честь по честі.
Життя після війни
Відпочив я кілька днів у селі, йдуть жінки, питають, чи не бачив я там на фронті чоловіка або сина, посидять біля мене, поплачуть і йдуть. Придивляюся до життя: кругом розруха, голод, туга в очах людей. Що робити?
В школу йти вже не можу. Адже треба писати на дошці, вчити дітей правопису. І ось я вирішив перекваліфікуватися. Набрав книги, створив бригаду з бабусь і зайнявся овочівництвом в колгоспі. Бригада вийшла непогана, нас хвалили.
Потім мене обрали заступником голови колгоспу, парторгом. Партійна організація у нас була територіальна, об’єднувала декілька сіл. Комуністів в колгоспі не було. Потім стали прибувати фронтовики, і ми створили свою колгоспну парторганізацію.
Ночами я вчився писати. Мені ще пощастило: залишилися ліктьові суглоби. Прив’яже Зінаїда до обрубку руки олівець, і я намагаюся виводити каракулі. Сім потів проливав, щоб вивести одне-два слова. Поступово щось почало виходити. Потім мені виписали руки — називається гальванічна пензлик з металевою жорсткістю. Знову вчився. Тепер справа пішла швидше.
Про одне шкодую — замало фашистів винищив. Начебто і подвигу особливого не зробив, хоча маю ордени і медалі.