Євреї – особливий народ. Розуміння цього приходить зазвичай тоді, коли підростаюча людина вперше стикається з виявами побутового антисемітизму. Нехай навіть легкого.
Наприклад, за переглядом телевізора:
– А ти знала, що NN – єврей?
– Невже?!
– Абсолютно точно, я в газетці прочитала.
Таким чином у свідомість впроваджується уявлення, що деякі люди, зовні нічим не відрізняються від «звичайних», насправді мають прихованим, але досить сильним якістю – єврейською національністю. Ця якість має тенденцію до перетворення в «універсальний объяснитель». Чому на начальницьку посаду призначили саме цієї людини? Він єврей. Чому саме ця людина веде програму на Першому каналі? Він єврей. А вже перерахування учасників «Новорічного вогника», що мають, на думку глядачів, єврейське походження і зовсім перетворилася в улюблене розвага відпочиваючих громадян колишньої Країни Рад.
Чому євреї привертають так багато уваги? Чому антисемітизм за своїм розмахом істотно перевершує анти-тюркізм або анти-слов’янізм або всі інші анти-? Чи є у цього явища історична основа?
Основа є. Точніше, основи. Їх кілька.
Релігійна основа
Справа в тому, що дві світові релігії, найбільш популярні в сучасному світі – християнство та іслам зросли на основі національної релігії євреїв – на основі іудаїзму. Першим з іудаїзму виділилося християнство. Потім на основі іудаїзму і християнства виник іслам. По суті, християнство виникло як протягом релігійних реформаторів всередині іудаїзму. При цьому міфологічна і понятійна основа у іудаїзму і християнства залишилися єдиними.
Різниця тільки в тому, що юдеї вважають, що Месія, покликаний врятувати людство ще не був посланий Богом, а християни вважають, що подія це вже сталося 2019 років тому. Кілька розрізняються морально-етичні установки. Але й тільки. Як вийшло, що відгалуження національної релігії маленького близькосхідного народу поширилося по всьому світу – історична загадка.
Можливо, на користь християнства відіграла його внутрішня логічність: один Бог (нехай і трійчастий) як об’єкт поклоніння був більш зрозумілий, ніж об’ємні набори язичницьких божеств. Крім того, світоглядна система християнства має потужний психотерапевтичний заряд. Якщо велика частина язичницьких культів орієнтована на підтримку сильних воїнів, вождів тощо, то християнство націлене на допомогу слабким: бідним, обижаемым і гноблених людей. А таких у світовому масштабі значно більше, ніж славних вождів і сильних воїнів. Християнство дає можливість легше переживати життєві печалі і смутку. Недаремно Карл Маркс назвав релігію «опіумом народу» (в часи Маркса опіум використовувався як анестезія).
Так чи інакше, релігія реформаторів іудаїзму поширилася по світу. Разом з цією релігією поширилася і неприязнь реформаторів до тих, хто реформи не прийняв. Тобто, разом з християнством розійшовся по світу і системний для християнства антисемітизм. Правовірні юдеї виступають в якості головних негативних персонажів у Новому Завіті – християнської частини Біблії. Тому нелюбов до євреїв проникла навіть туди, де їх зроду не було. Але так чи інакше, винайдена євреями релігія – християнство – парадоксальним чином стала причиною ворожого до них відносини у світовому масштабі.
Історична основа
Якщо б євреї продовжували жити в Ізраїльському царстві (назви змінювалися, але назвемо цю територію так для простоти), то, можливо, ставлення до них у світі склалося б інакше. Новозавітний негатив мало б їх хвилювало. Але треба ж було такому статися, що Ізраїль був завойований. Це відбувалося неодноразово. Але найбільш плачевні результат мало два завоювання: римське і арабську.
Час дії Євангелій, які розповідають про життя Христа – це як раз час існування Ізраїлю під контролем Риму. Пам’ятаєте «прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата» з роману Булгакова – це якраз і був глава римської окупаційної адміністрації. Потім справу, розпочату римлянами, продовжили араби. В результаті євреїв на території Ізраїлю практично не залишилося. Вони змушені були розійтися по світу. Найбільш близьким цивілізованим регіоном була Європа. Туди і прибутку в кінці кінців багато вигнанці. Оскільки Європа була христианизирована, на які переселилися туди євреїв тут же обрушилася маса релігійної неприязні, має, як було сказано в п. 1 біблійні корені. Це постійний тиск могло повністю знищити євреїв як народ. Але не знищило. Навпаки, життя у ворожому оточенні загартувала їх, сприяла виробленню навичок взаємодопомоги і розвитку підприємливості. Фінансові успіхи єврейських кланів змушували рахуватися з ними європейських аристократів. Кредитами єврейських банків користувалися королі, герцоги, імператори, але популярності це їм не додало.
Політичні засади
У 1948 р. на території стародавнього Ізраїлю була відновлена єврейська держава. Це була безпрецедентна подія. Вирішальну роль у цій справі відіграло рух сіоністів. По-перше, єврейські громади скупили у жили там арабів порожні землі. Це було нескладно: землі були дуже родючі і продавалися задешево. По-друге, євреї відродили давню мову, який в епоху Середньовіччя та Нового часу зберігався лише як мова богослужіння. Це було набагато складніше. Можна собі уявити, як виглядала б російське село під Володимиром, всі жителі якої взялися б говорити по-древнерусські чи містечко в Тоскані, цілком перейшов з італійського на латинь. І по-третє, ізраїльтяни домоглися світового визнання. Тепер євреям можна було не поневірятися по світу, а повернутися в свою власну жидівську країну.
Ця подія могла б стати «щасливим кінцем» єврейського гоніння. Але воно ніяк не влаштовувало арабів. Для них землі Ізраїлю – споконвічне місце проживання, а Єрусалим – священне місто, на території якого розташована одна з трьох головних мусульманських святинь – мечеть Ель-Акса розташована на Храмовій горі Єрусалиму. Але і для євреїв Єрусалим – священне місто, на тій же самій Храмовій горі розташовується і їх головна святиня – руїни древнього Другого Храму, частиною якого була, наприклад, знаменита Стіна плачу. Араби володіли цією землею в Середні століття, а євреї – в часи Античності. Хто з них має більше прав на цю територію? Єдиної відповіді немає. І це означає, що важке і повне небезпек доля єврейського народу триває.
Автор: Вадим Вікторович Боргів — російський історик і письменник. Доктор історичних наук, професор.